Розділ перший

     — Полі, ти стирчиш у цій духоті вже цілих два дні! — моя Матуся гучно відчинила двері і, сяючими від гніву очима, глянула на мене. — Невже ти не хочеш вийти прогулятися, побути на свіжому повітрі, побачитися з тим гарним хлопцем-сусідом...

    — Мамо! — вигукнула я, відклавши(чи, радше, відкинувши) книгу в бік, а щоки самі по собі залилися рум'янцем. Той бовдур нещодавно мені ледь книгу не розірвав, гарний, еге ж! — Не буду я туди виходити, в мене... в мене... — Я не майстер відмовок, вибачте.

   — Досить мені тут перечити постійно! Послухай мати хоч один раз! І якщо ти зараз же ж не вийдеш на вулицю, і викину у смітник всі ці твої "Локвуди" і "Замки", втямила?! — пригрозила Матуся. Погрожувати викинути всі мої книги було вже її улюблене хобі, тож я уже не так серйозно все сприймала. Але ризикувати не стала, вирішила піти.

   — Ну, гаразд, тільки не кричи, Татка розбудиш, — я прихопила з собой книгу і вийшла із кімнати. Квартира у нас було досить простора та затишна, та особливо мені тут подобалася величезна(я не жартую, ціла кімната була заповнена нею), книжкова шафа, де зберігалося купу книг: і моїх дитячих, і дивних, таємничих Таткових книг, які так вабили мене, але я зовсім не хотіла отримати прочухана від Матусі, і "Велика книга рецептів" Матері, яка вже покрита товстим шаром пилу, оскільки ніхто в цьому домі готувати не вмів і замість цього замовляли чи то у ресторанах, чи то у кафе. 

   — І ти в такому вигляді вийдеш на вулицю? — почула голос Матуся, коли я вже стояла у вхідних дверей. Ой, я все ще в піжамі! От дурна довбешка! Швидко надягнувши свій фірменний прикид, який саме складався з біленької, легкої блузки, краватки, теракотового жакета, світло-салотової спідниці і колготок у смужку(Матуся завжди казала, що я виглядаю, немов зебра! Але я ж хотяла виглядати як Аліса! Отакої...). Вже впевнено стоячи біля дверей, я відчинила їх і почала спускатися по сходам. 

    На вулиці було тепло. Літо, як ні як. На вулиці я не була, як сказала Мати, два дні. Всі ці два дні я не могла переварити те, що всі книги у домі, прочитані. Або перечитані по трильйон разів, як от "Локвуд" і "Мандрівний замок". Я вже набридла своїм батькам, постійно говорячи, яка гарна пара Локвуда і Люсі і як я хочу Черепа собі у кімнати. Черепа я все-таки отримала у скляній, дещо поплямованій баночці. Матуся завжди підстрибувала від переляку, коли заходила до моєї кімнати. Кодного разу, вона просила заховати його якнайдалі, я, звичайно, нічого(або нікого, бо він для мене був немов живий) ховала.

     Позаду нашого п'ятиповерхового будинку був невеличкий садочок. Коли Мати випихала мене на вулицю, я зазвичай проводила там час, зачитуючись і вдихаючи аромат різнобарвних квітів.

     — О, привітик! — почула я чийсь голос. О, тільки не це!

     — Доброго ранку, — відрізала я і якнайшвидше покрокувала до мого саду.

     — Та постривай же ти! Я лиш хотів поговорити... — крикнув хлопець. Та йди ти до дупи зі своїми розмовами!

     — Я не буду розмовляти з тобою. Я все ще пам'ятаю, чим скінчилася наша остання розмова, — сказала я, нахмуривши бров. А він був настирливий. Дуже настрирливий.

      — Ну почекай... Обережно! — Ой. Камінчик. Оскільки я хотіла здихатися його, я йшла швидко, навіть зиркаючи на землю, а там камінець, як на зло, з'явився. Отакої. Та краще б я гепнулася, бо цей хлопчак схопив мене за талію. Моя книга сказала мені "До побачення" і захотіла скоїти самогубство, але хлопець вчасно її схопив. Він подивився в мої шоковані смарагдові очі. Ніяково якось вийшло.

      Він прибрав руки, помітивши моє почервоніле, зніяковіле лице. Я не могла нічого виговорити, лиш стояла як укопана. Хлопець поправив своє золотаве волосся і, мабуть, відчув напругу. Його аквамаринові очі засяяли на сонці... Красиво засяяли... Боже, що я верзу.

      — Д..д..якую, — пробеленділа я і вихопила з його рук книгу. 

      — Сподіваюся, тепер ти хоча б погодишся поговорити зі мною,— сказав він і широко посміхнувся. Я що, червонію?

      — Можливо. Тільки не тут, — мовила я і кивнула у сторону моєї заброньованої лавки. Тобто, на цій сиджу лише я, коли, звісно, я погоджуюся вийти надвір, що буває дуже нечасто. Хлопець ще раз посміхнувся, схопив мене своєю теплою рукою і покрокував так швидко, що я ледве встигала. Нарешті, ми дійшли і м'яко посідали на моє фірменне місце. 

      — Ну, так про що ти хотів поговорити? — спитала я.  

      — Про той не дуже гарний інцидент, — він відвів погляд. — Я ненароком, чесно, просто Аманда сказала мені збігати до... Ой... Ну, просто я хотів вибачитися перед тобою.

      — Нічого, все гаразд. Одна сторінка не кінець світу. — Я опустила погляд на його елегантні черевики. Взагалі, він був одягнений у дуже поважний та вишуканий одяг: брунатні брюки, білосніжна сорочка, рукави якої він дуже часто нервово смикав і ошатний жилет у темно-коричневу клітинку. Його стиль вбрання дуже нагадував Локвудів... Боже, що я несу!

      — Так от, я вирішив, аби загладити свою провину, подарувати твобі книжку. Звичайно, це не та книга, що була в тебе, ймовірно, дуже-дуже дорога... — він простягнув мені тоненьку книжку з неймовірно красивою палітуркою. Я обережно взяла її, і мої руки чомусь почали дрижати. Моє серце забилося частіше і я знову глянула на хлопця. Він подарував мені книгу... Навіть мої батьки ніколи не дарували мені книжок.

       — Дякую, — це все, що я сказала. Нічого більше. Звичайне дякую. Без "Ой, любчику, вона така файна, дякую, спасибі, мерсі!". Ні. — Як тебе звати?

       — Бессемер. А що? — він усміхнувся. Знову.

        — Дякую, Бессемере. Я Полі, до речі, — я теж посміхнулася. Може, він стане моїм другом. Можливо, оскільки мій характер може витерпіти мій найкращий друг Череп. "Не будь ти такою запальною, досить з нас істерик!", — казала Матуся. Татусь нечасто проводив час зі мною, а коли і проводив, ти читав моралі, як потрібно поводитися респектабельній особі, такій, як я.