Вступ

Ти — рудник, якщо на пошуки рубіна йдеш,

Ти — коханий, якщо лиш надією побачення живеш,

Втям сенс цих слів — зовсім не хитромудрих,

Усе, що шукаєш, в собі неодмінно знайдеш!

Омар Хаям, персидський поет

         Навкруги вогонь. Хто я? Як я тут опинилася? Матір Божа, чия рука це лежить прямісінько на моїй спині! Жах... Я із важкістю підвелася, з відразою зкинувши ту відтяту руку на закривавлену землю. Тож, я досі не втямила, що тільки-но сталося... А! Як раз згадала! Вибух, вибух, вибух, мене відкинуло вбік і далі все, немов у тумані. Я так гадаю, після того, як я вирубилася, чималенько часу пройшло, оскільки окрім дзвінкого писку у вухах, я чула лиш стогони і подеколи крики від болю.

         Ой... Знову вибух, такий пронизливий і гучний... Моє серце тьохнуло. О, ні, ні, ні... НІ! Чому я досі жива... Чому... Я не хочу жити, ні! Будь ласка, ні... Не треба... На моїх щоках потекли теплі сльози, і, похитуючись, я покрокувала до місця вибуху. Мої ноги були всі у крові та жахливих, глибоких ранах,  я ледь пересувалася. Зрозумівши, що далі йти я не зможу, я упала на землю, нахилила голову до колін і почала судомно ридати. Все. Скінчено. Кінець. Завіса. Чи-то титри, бо все було справжнісінько як у кіно. Я не вірила. Просто не вірила у те, що трапилося. Всі ті люди, які підтримували мене, зникли. І хто я тепер? "Ой, просто відпусти, головне що ти кістьми не лягла!", — подумала б та сильна, незалежна дівчина із всіх бойовиків, яких я дивилася, коли Татка і Матусі не було вдома. Тепер я вона. Повинна бути нею. Але не можу. Не хочу. Мене розривала із-середини, ніби я вибухівка сповільненої дії. Насправді, так і було, бо нервовий зрив прямо зараз до добра аж ніяк не доведе.

         "Так, дівчино, заспокойся, представ, що біля тебе Локвуд, і він обіймає тебе..." — таке собі заспокоєння у такій ситуації, але що робити. От би мені зараз перечитати цілісіньку серію з філіжанкою гарячого чаю у теплому, колючому светрі, тримаючись за руку з... Я знову заплакала. Я втратила його. Назавжди. Він більше не зі мною. Не зможе сміятися з моїх дурненьких, здебільшого туалетних жартів(мої смаки на жарти дещо відрізнялися від нормальних, але то пусте). Моє серце обливалося кров'ю від одної лише думки про це. Ні, так не має бути! Але що мені зробити? 

          "Тільки не думай про це, думай про Люсі, та хоча б про Кіппса!". Я витерла око рукою, але то було марно. Сльози знову покапали рясно на землю, і я не могла зупинитися. Один спосіб є. Від одної лиш думки про нього, моя шкіра покрилася сиротами. Але це єдиний вихід. Я не буду, як він. Я поверну камені, і тоді... Буде і для мене "Довго і щасливо". І в нас буде купа дітей, і ми постаріємо разом, як і мріяли! Я відчула, що в моїх очах запалали іскри завзятості. Я й не помітила, як швидко моє волосся почервоніло. Зазвичай, це забирає деякий час. Поки мої кучері перетворювалися у яскраві-коралові, я устигла піднятися і оглянутися. Все ще похмуро. Звичайно похмуро, після того, що сталося, і рай буде похмурий, їй Богу!

             Є ще час одуматися. Хоча ні, нема. Я маю йти, оскільки наврядчи він зараз просто забув про мене. Я не знаю, де він. Мабуть, десь воює з моєю такою-собі армією. Так, а як так по-тихенькому звалити звідси? Цікаве, звісно питання. Мої очі ще були набряклими від риданнь, та й це понуре відчуття самотності нікуди не зникло. Але мені не треба тут нюні розпускати. Я маю діяти. І прямо зараз. Будь-якою ціною, я поверну його. І хоч я можу загинути, то хай він залишається живим. Щасливим. 

              Але він наврядчи полюбить мене такою. Злою. Колючою, немов кактус. То й нехай. Мені все одно. Головне, щоб я його бодай на одну мить обійняла і почула тихий стукіт його серця. Мені цього достатньо. Тільки не кидай мене тут самотньою, без жодною опори. 

Вступ дуже малий, звісно, але інші глави будуть більші, дякую за увагу!