Розділ другий

     Промені жовтогарячого сонця заглядали у кімнату дівчинки. Полі позіхнула і закрила ковдрою голову, намагаючись заснути. Та марно. Вона неохоче зіскочила з ліжка й одразу підійшла до дзеркала, щоби поглянути на себе.  
      Закуйовджені кучері звисали, як солома, очі були червоними, ніби вона цілу вічність не спала. Домашнє платтячко зовсім не пасувало до зачіски. 
      ― Що за вигляд? ― гаркнула вона. ― Так навіть вдома соромно ходити! 
      Полі відчинила шухлядку комоду з дубу і дістала невеликий дерев’яний гребінець, на якому були вирізьблені різні візерунки, а потім почала розчісувати волосся.  
      ― Чому в мене кучеряве волосся, як у Матусі? ― промимрила вона, коли пасма зовсім їй не піддавались. 
       Зрештою, дівча закінчило із зачіскою, і приступило обирати собі вбрання. Полі заглянула у величезну шафу й зиркнула на свої розкішні сукні. Чорна з довгим пояском та рукавами-ліхтарями, а інша ― ще чарівніша, персикова з сапфірами на грудях… Але вибрала вона звичайнісіньку, жовто-зелену, оскільки це був її найулюбленіший колір. Узула прості, болотні балетки, і покрокувала вниз на кухню. 
       От одна-єдина проблема. Полі взагалі не вміла готувати. У її родині завжди куховарив Татко, а Матуся ніколи не підпускала дівчинку до плити. Та дівчинка і сама не хотіла готувати, краще для неї було книгу почитати, аніж лізти «куди-не-треба», як казала Матуся. 

         ― Все ж таки було б гарно навчитися куховарить, ― жалкувала вона. 
         Щодо слуг і кухарок, їх ніколи не було в неї вдома. Батьки Полі завжди економили на всьому, окрім, звісно, одягу та саду. Меблів у будинку як кіт наплакав, навіть необхідного не вистачало. 
           ― От би тут була кухарка… ― розмріялася Полі і пирхнула. 
          Дівчинка обережно підійшла до плити й зверхньо глянула на неї. Потім, згадавши, що робив Татко, коли готував, вона потягнулася до шухляди і спробувала її відчинити. Замкнена. 
            ― І як я буду їсти? ― обурилася Полі і додала: ― І навіщо Таткові замикати цю шухляду? О-ог-г… 
             Вона сіла на стілець і застогнала, не знаючи, що їй їсти. Тут дівчинка побачила цілу корзину фруктів. Залишилося тільки це. Полі підхопилася й попрямувала до їжі. 
            ― Гм, доволі непогано… ― сказала вона, узявши ягідку і з’ївши її. 
             Раптово, її обличчя жахливо почервоніло і почало набухати. Дівчинка зойкнула з переляку. Промимривши щось на кшталт «Йой, моє гарненьке лице», Полі побігла до своєї кімнати та розпочала щось шукати. Перерила всю кімнату, та не знайшла. 
             ― Трясця! Дідько! ― заволала Полі. ― Де ж вони? 
             Після кільканадцяти хвилин марних пошуків, вона все ж знайшла, що шукала. Це була невелика баночка з різнокольоровими пігулками, певно, від алергії. Полі швидко проковтнула одну з них і полетіла на кухню. Вона дістала з верхньої шафки склянку й налила води. Потім, дівча випило її і зітхнуло, чекаючи дії ліків. 
             Полі зголодніла, але не наважувалася навіть підходити до корзинки. І що ж тепер робити?  

              ― Треба поїсти, але ті фрукти мене лякають… А іншого я не бачу… Може, у ресторан піти?... Але ж те дівча… ой, Господи! Я вже стаю якоюсь боягузкою! Якщо я ще її побачу, то їй гаплик… це точно! 
             Полі розправила плечі і покрокувала до своєї сумочки, узяла рожевий гаманець й вийшла надвір. Вітер трохи не здув її модний бриль з оксамитом. Навпроти будинку дівчинки був великий, розкішний ресторан, який відвідували «тільки багаті». 
               ― Занадто дорого, ― презирливо сказала вона і пішла далі.   
               Якраз за рогом, був ще один ресторан, з чорними шторами, сажовими стільцями і старомодними ліхтарями. На столах стояли брунатні вази з лавандами. Полі він приглянувся. Вона зайшла і до неї зразу ж заговорив офіціант: 
               ― О, здрастуйте, панно, сідайте. Що Ви хочете замовити? 
               ― Звичайний сніданок, тільки без апельсинового соку, ненавиджу його. Краще каву. Дякую. 
                Офіціант кивнув і попрямував на кухню. Полі озирнулася. Майже нікого тут не було… окрім тої рудої дівчинки, але вже без брата. 
                ― Сподіваюсь, вона мене не помітить, ― сказала вона і відвернулася. 
                Тим часом, офіціант вже прибув і приніс сніданок. На тарілці були дві яєчні, ціла гора маринованих бобів, кілька смажених ковбасок, три тости з джемом та арахісовим маслом і тушковані томати. У горнятку була кава, а в чайнику, скоріш за все, чай. 
                ― Дякую, пане. Скільки це коштує? 
                ― 9 фунтів 16 пенсів, панно. 
                Полі зазирнула у гаманець і окам’яніла. Тільки один фунт і один шестипенсовик, але його вона не збиралася віддавати. 
              
               ―Е-е-е, ― пробурмотіла вона. 
               ― Я заплачу, ― почувся знайомий голос, і виявилося, що це Міріам. 
               ― Це ти? Навіщо ти це зробила? ― чудувалася Полі. 
               ― Я бачила, як С’юзан крала в тебе гроші. Ну, та, що за тебе заступилася тоді. 
        ― Я її пам’ятаю, звісно… ― пробурчала Полі. ― Дякую, що заступилася. Пригощайся… 
        ― Спасибі, я наїлася. Я тобі дещо хочу сказати. Не зв’язуйся зі С’юзан. Вона така корислива. Скажу чесно, вона вважає, що всі в неї у боргу, тож так вона намагається усіма маніпулювати. Не вір їй. 
        ― Я фже жрожуміла, ― промимрила Полі, жуючи ковбаску. ― І вибач, що нагарчала на твого брата… 
        ― Нічого. Ну, мені час. Бувай. 
        ― Буфай, ― прожувала Полі. 

*   *   * 
         Незабаром настав день народження Полі. Вона не надто раділа цьому святу, тому й не так його і захоплено чекала. Зазвичай, на день народження дівчинки, батьки були на важливій конференції, а по інших справах.  Але цього року, що дуже здивувало Полі, вони залишилися вдома. 
         ― Сьогодні ми не маємо ніяких справ, ― промовила Матуся, коли Полі прийшла на кухню. 
         Татко приготував млинці і прикрасив їх маленькою соковитою ягідкою. Полі злякано подивилася на неї і заспокоїлася, коли Матуся її скуштувала. Дівчинка потягнулася до млинців та почала їсти. 
         ― Люба, у нас для тебе особливий подарунок… ― продекламувала Матуся. 

        Часто Полі дарували сукні або усілякі прикраси. Тож, коли Полі почула це, їй стало дуже цікаво. Вона швидко доїла свій сніданок і захоплено зиркнула на батьків. 
         Матуся встала та покрокувала у вітальню. Повернулася вона із маленькою, дерев’яною скринькою. На ній були вирізьблені золоті дракони і міфічні створіння, яких Полі не бачила дотепер. 
         Полі відчинила подарунок і йойкнула. У скриньці лежав блискучий кулон із рубіном, який вона бачила в книжці. Дівчинка взяла його та повісила собі на шию. Раптом, вона відчула якусь потужну силу, яка схопила її і скувала. Та миттю, це відчуття щезло, змінилося на радість та здивування. 
          ― Д-дякую, ― пробеленділа дівчинка й обійняла батьків. 
          Полі прожогом піднялася вгору, у кімнату. 
           ― Я ж тобі казав, не дарувати кулону, він занадто небезпечний! ― рявкнув Татко. 
           ― І подарувати знов плаття, як торік? Нізащо. І може, це навіть найкращий вчинок у моєму житті. Тепер Полі вийде надвір, це точно. 
           ― Матильдо, це тобі не іграшки!... ― накричав Татко, жуючи млинець. ― Хоч ти і не розумієш їхню могутність, я певен, ти скоро зрозумієш. Це не доведе до добра. 
           ― Один камінь, малесенький камінчик ― такий небезпечний? Ой, Ріку, не сміши мене! 
           ― Скоро зрозумієш, що я мав рацію. 
           Татко підхопився та пішов, залишивши Матусю сидіти на самоті. Але жінка тільки фиркнула йому вслід.