потяг

-1-
Потяг прибув вчасно, затягувши валізи до вагону, Поліна озирнулась навколо - в купе було порожньо,спекотно й липко від пилу настільки, що було гидотно сідати.Вирішивши частково цю проблему за допомогою вологих серветок Поліна присіла на краєчок горе- ліжка.Потяг поїхав, у вікні замиготіли пейзажі, що від спеки пливли в очах й здавались примаренням пустелі.Дівчина сильно хвилювалася з приводу нової роботи, Як її зустрінуть, які умови, чи сподобається їй,чи сподобається вона...Не помітно промайнуло декілка станцій, й на черговій до купе увійшли бабуся з онуком.Бабуся була настільки худорлявою, що кожна її втомлена вена , щільно прилягала до напівпрозорої шкіри білосніжного кольору , оксамитовою, мабудь, на дотик,очі мала бездонні й блакитні, майже прозорі і тільки погляд був настільки чистий і незатьмарений роками, що здалося, наче юну дівчину посадили у тіло старенької.Онук, хлопчисько років 14, товстий і кирпатий, мав русяве волоссячко. що недоречно склалося у кучері, неприємний ,надто широкий ніс , почервонілі від сонця щоки , що лоснилися від поту і тонкі , щільно стулені губи . Звичайно ж. хлопчик міцно тримав товстими й спітнілими пальцями телефон, не відриваючи погляду від " життевоважливої місії" на екрані, бабуся намагалася компактно розкласти речі , час от часу заправляючи білосніжно сиве волосся до хустки.В купе зависла незручна тиша...Бабуся непристойно довго роздивлялась Поліну, зазираючи прямо у очі й вивчаючи кожен сантиметр її одягу й взуття.
- Куди прямуєш, дитинко? -голос бабусі виявився таким же молодим, як і очі.
- У пекло, вона вже покійниця - несподівано видав онук, відірвавшись від телефону - й голосно, нездоровим сміхом пішла луна вагоном, крива посмішка оголила ясна , що набрякли кров"ю.
Поліна здригнулась від несподіванки й страху, й рефлекторно щільно здавила руками краєчок сидіння.
- Вибачте, й не звертайте уваги, будь-ласка.Вовчик маленький...й не хотів вас образити, дитинко..Він не завжи розуміє, що говорить..
- Та я....- Поліна хотіла випалити, щось гнівне стосовно слів хлопчика, та несподіванно помітила вираз обличчя хлопця - застигла маска з широко відкритими очіма виказувала хворобу...й здалося дивним, що вона цього не помітила одразу...- Та я не серджусь - продовжила ..й завмерла.
Бабуся витягла з сумки два величезні яблука, довго терла сирветкою й простягла одне Поліні, одне хлопцю. Яблука пахли сонцем та медом....чимось до сліз рідним й солодким до спогаду. Далі вже склалась дружня бесіда. бабцю звали Килина, родом вона з Харьківщини,їде з онуком в літній табір для "особливих"дітей, матуся Вовчика давно десь пропала...була гулящою, хто батько не відомо- ось й носиться Килина з ним ...бо більш нікому....
- Якби не він вже б рази чотири вмерла- жартує бабуся....а так, кому його залишу...страшно, хоча й його боюсь часом...-жаліється бабця..
Полінка трохи розповіла про себе, що вона журналіст - криміналіст,їде по робочих справах, не заміжня й таке інше.За розмовою непомітно стемніло...Почали моститися спати...
Поліна полізла на верхню полицю , бабуся з онуком вклались на нижніх..
В голові роїлись думки...наче хвилі, накочуючись й наздоганяючи одна одну...Невдалося попрацювати з попередніми матеріалами справи....справи, в якій все не сходилось й було занадто неможливим на перший погляд...й звідки взялися ті малюнки на тілі покійника???
чи спить вже мама? чи прийняла всі ліки...Божечки, як спекотно...., й знов у голові прокотився страшний сміх Килининого онука...Як хочется пити....Поліна не помітила як темрява прокотнула її...Прокинулася від голосу провідниці- Кому чай? Каву? Готуємо постіль...
Поліна подивилась вниз...нікого вже не було, хоча їй здавалося, що сусіди їхали також до кінцевої.
На столі лежало недогрижине  Вовчиком яблуко, з кров "ю від хворих ясен.
Спригнувши з полиці, дівчина почала складувати постіль, через двадцять хвилин виходити...Поліна відкрила валізу, щоб покласти в неї косметичку й взяла до рук папку зі справою. що лежала зверху і покрутила її , ввійшла провідниця- простягула білети
- Дівчино, у вас аркушик випав! - голосно зауважила.
- Ой, дякую- Поліна підняла аркуш, й побачила на ньому незрозумілий малюнок, наче невдала спроба намалювати песика була щільно замальвана..
.- А, так це не моє, це мабудь хлопчик, що їхав з бабусею забув!
- Дівчино, не знушайтесь!Ви одна їхали в цьому купе!підійміть свій аркуш! не смітить! майте совість!
Поліну обпекло холодом, занімілою від страху рукою дівчина слухняно вклала папірець до валізи й перевела погляд на зкривавлене яблуко... потяг почав скидувати швидкість...Наступна була її зупинка.