Розділ 43

Минуло кілька тижнів.

Уперше за довгий час Софія прокинулася вранці й не подумала про минуле.

Не було страху.

Не було старих листів, телефонних дзвінків і чужих таємниць.

Лише сонячне світло, що пробивалося крізь фіранки.

Вона усміхнулася сама до себе.

Телефон завібрував.    

Данило:

«Виходь. Я під будинком».

Софія засміялася.

«О сьомій ранку? Ти нормальний?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Ні. Але це ти вже давно знаєш.»

Вона похитала головою.

— Божевільний...

Та усмішка з її обличчя не зникала.

Через десять хвилин вона вже виходила з дому.

Данило стояв біля машини з двома стаканчиками кави.

— Ти запізнилася.

— На три хвилини.

— Я рахував.

— А я думала, ти скучив.

Він усміхнувся.

— І це теж.

Софія взяла каву.

— Куди їдемо?

— Сюрприз.

— Я не люблю сюрпризи.

— Брешеш.

— Звідки знаєш?

Данило відчинив їй дверцята.

— Бо коли ти хвилюєшся, ти починаєш говорити вдвічі більше.

— Я не хвилююся.

— От бачиш. Уже виправдовуєшся.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Поїхали вже.

За годину вони зупинилися біля невеликого озера.

Софія вийшла з машини й завмерла.

На березі стояв старий дерев'яний місток.

Навколо росли маки.

Червоні.

Тисячі маленьких квітів колихалися від вітру.

— Даниле...

— Я знав, що тобі сподобається.

Вона підійшла ближче.

— Ти спеціально привіз мене сюди?

— Так.

— Чому?

Данило став поруч.

— Бо червоні маки довго нагадували тобі про біль.

Він подивився їй в очі.

— Я хочу, щоб тепер вони нагадували тобі про щось хороше.

Софія мовчала.

Потім тихо сказала:

— Про тебе?

— Якщо ти не проти.

Вона усміхнулася.

— Не проти.

Данило обійняв її.

Цього разу в його обіймах не було страху втратити.

А в її — страху бути покинутою.

Вони просто стояли посеред поля червоних маків.

— Знаєш, — прошепотіла Софія, — я колись думала, що кохання — це коли людина боїться тебе втратити.

— А тепер?

Вона підняла голову.

— Тепер думаю, що кохання — це коли поруч із людиною тобі більше не страшно.

Данило нічого не відповів.

Лише поцілував її.

Повільно.

Ніжно.

Так, ніби поспішати їм більше нікуди.

Коли вони відсторонилися, Софія засміялася.

— Що?

— Нічого.

— Ти смієшся з мене.

— Ні. Я просто думаю...

— Про що?

Вона обійняла його за шию.

— Що після всього цього я нарешті отримала своє щасливе закінчення.

Данило похитав головою.

— Ні.

— Чому?

Він усміхнувся.

— Це не закінчення.

— А що?

Він узяв її за руку.

—  Це тільки початок.

Софія подивилася на нього.

А потім усміхнулася.

І вперше слово «майбутнє» не лякало її.

Бо тепер у ньому був він –  її коханий.

Ось і закінчилася таємнича історія родини Данила і Софії. Молоді люди знайшли одне одного і їх кохання.

Дякую всім, хто підтримував і коментував.