Розділ 4 2

Софія ще раз подивилася на фотографію.

— Це... Микола Левченко.

Данило мовчав.

Той самий чоловік, якого вони вважали лише виконавцем.

Той самий, чиє ім'я з'являлося в документах.

— Він був поруч із нами весь цей час, — прошепотіла Софія.

Олександр кивнув.

— Бо саме цього він і хотів.

Андрій підійшов до столу.

— Я знав, що Левченко причетний. Але не знав, наскільки далеко все зайшло.

— Він працював на Ворона? — запитав Данило.

— Спочатку.

Олександр зробив паузу.

— А потім Ворон почав працювати на нього.

Усі завмерли.

— Тобто справжнім організатором був Левченко? — запитав Максим.

— Так.

Олександр відкрив папку.

Там були копії переказів, договори, старі листи.

— Ворон був обличчям усієї схеми. Але гроші, накази, підроблені документи — усе проходило через Левченка.

Данило переглядав документи один за одним.

І раптом завмер.

— Тут є дата.

— Яка?

— День, коли зник мій батько.

Олександр кивнув.

— Саме тоді Левченко наказав усе закрити.

Софія тихо запитала:

— А чому він досі не зупинився?

Андрій подивився на неї.

— Бо людина, яка двадцять років живе брехнею, боїться лише одного.

— Чого?

— Що правда нарешті вийде назовні.

У цей момент у двері постукали.

Всі різко обернулися.

Але цього разу це був не ворог.

На порозі стояв Віктор Орлов.

Данило завмер.

— Тату...

Віктор подивився на сина.

І вперше за багато років вони просто дивилися один на одного.

Потім Данило підійшов.

— Чому ти не сказав?

Віктор опустив очі.

— Я боявся.

— Я ненавидів тебе.

— Знаю.

— Я думав, що ти зрадив нас.

— Знаю.

Данило довго мовчав.

Потім обійняв батька.

Віктор міцно притиснув сина до себе.

— Пробач.

— Не тобі одному треба просити пробачення.

Данило витер очі.

— Нам усім.

Олег підійшов до Віктора.

Друзі дивилися один на одного.

Двадцять років образ.

Двадцять років мовчання.

А потім Олег простягнув руку.

Віктор не потиснув її.

Він просто обійняв друга.

І в ту мить ніби закінчилася історія, яка почалася двадцять років тому.

Але залишалося ще одне.

Левченко.

— Я піду до поліції, — сказав Олександр.

Данило кивнув.

— Усі підемо.

— Разом, — додала Софія.

Андрій подивився на доньку.

— Ти впевнена?

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Я двадцять років чекала на правду. Тепер не відступлю.

Через кілька годин усі докази були передані правоохоронцям.

Левченко намагався втекти.

Але його затримали в аеропорту.

Коли на нього одягнули кайданки, він лише посміхнувся.

— Ви думаєте, що перемогли?

Данило подивився на нього.

— Ні.

Він зробив паузу.

— Ми просто перестали боятися.

Левченко вперше перестав усміхатися.

Через кілька місяців місто вже майже забуло про ту історію.

Розслідування тривало.

Документи підтвердили слова Андрія.

Імена людей, яких роками вважали винними, були офіційно очищені.

Олег повернувся до родини.

Віктор нарешті зміг поговорити із сином без страху.