Розділ 40

Софія ще кілька секунд не могла відірвати погляду від батька.

Вона нарешті знайшла його.

Але замість полегшення в душі з'явилося ще більше тривоги.

— Тату, кого ти захищав?

Андрій сів за стіл.

Виглядав він виснаженим.

Наче ці двадцять років старіли не його волоссям, а чимось значно важчим.

— Людину, яка не мала страждати через мої помилки.

Данило сів навпроти.

— Віктор?

Андрій подивився на нього.

— Твій батько.

Данило завмер.

— Чому?

— Бо тієї ночі він зробив те, на що не наважився ніхто з нас.

Андрій дістав старий телефон.

— Він узяв на себе удар.

— Який саме?

— Він сказав Ворону, що це він передав мені документи. Ворон повірив.

Софія нахмурилася.

— Але ж Віктор зник після цього.

— Не зник.

Андрій гірко усміхнувся.

— Його змусили працювати на них.

Данило різко підвівся.

— Що?!

— У нього не було вибору.

— І весь цей час ми думали, що він зрадив...

— Саме цього вони й хотіли.

Софія опустила очі.

Стільки років ненависті.

Стільки образ.

А тепер усе виявлялося брехнею.

— Тату, а хто ж тоді головний?

Андрій довго мовчав.

Потім увімкнув старий телефон.

— Послухайте.

З динаміка почувся шурхіт.

Потім голос Андрія — молодий, різкий:

— Ти не можеш цього зробити.

Інший голос:

— Можу.

Софія здригнулася.

Вона знала цей голос.

Знала його дуже добре.

Данило теж зблід.

— Ні...

Запис продовжувався.

— Якщо ти не підпишеш документи, постраждає не тільки твоя сім'я.

— Залиш мою доньку!

— Тоді підписуй.

Софія прикрила рот рукою.

— Це...

Андрій вимкнув запис.

— Так.

— Хто це? — прошепотів Данило.

Андрій подивився йому в очі.

— Сергій Ворон.

Софія видихнула.

— Але ж ти сказав, що Ворон лише частина...

— Тому що в записі є ще один голос.

Він знову натиснув кнопку.

Після кількох секунд тиші пролунав інший чоловічий голос.

Спокійний.

Впевнений.

І дуже знайомий.

— Віддай їм документи. Андрію більше нічого не потрібно.

Данило застиг.

Софія повернулася до нього.

— Ти впізнав?

Він повільно кивнув.

— Так.

— Хто це?

Данило не відповів.

Бо голос належав людині, якій вони ще кілька годин тому довіряли.

Людині, яка допомагала їм шукати правду.

Олександру Громову.

У цей самий час Олег сидів у машині.

Телефон завібрував.

Повідомлення було коротким:

«Вони знайшли Андрія. І він показав запис.»

Олег заплющив очі.

— От і все...

На пасажирське сидіння сів Віктор.

— Що сталося?

Олег показав йому телефон.

Віктор довго дивився на повідомлення.

Потім тихо сказав:

— Значить, він більше не ховатиметься.

— Хто?

Віктор подивився у вікно.

— Олександр.

Олег стиснув кермо.

— Тоді нам треба їхати до них.

— Уже пізно.

— Чому?

Віктор дістав свій телефон.