Розділ 39

Софія дивилася на матір, не кліпаючи.

— Тато живий?

Жінка кивнула, і по її щоках покотилися сльози.

— Я хотіла сказати тобі раніше. Багато разів. Але щоразу боялася.

— Де він?

Мати не відповіла.

— Мам, де він?!

— Недалеко.

Данило обережно взяв Софію за руку.

— Дай їй хвилину.

— Я чекала двадцять років! — голос Софії зірвався. — Я маю право знати!

Олег відвернувся до вікна.

— Він живий, — тихо сказав він. — Я знав.

Софія різко повернулася до нього.

— Ти знав?!

— Так.

— І мовчав?

— Тому що він сам просив мене мовчати.

— Чому?!

Олег довго не відповідав.

— Бо якби ти знала, що він живий, Ворон дізнався б, що Андрій досі має докази.

Софія заплющила очі.

Двадцять років.

Двадцять років вона жила з думкою, що батька немає.

І весь цей час він був десь там.

Живий.

— Ми поїдемо до нього, — твердо сказала вона.

Мати кивнула.

— Я знала, що ти так скажеш.

Вона дістала з сумки маленький конверт.

На ньому був намальований червоний мак.

— Він залишив це для тебе.

Софія взяла конверт.

Її пальці тремтіли.

Всередині була лише коротка записка.

"Софіє.

Якщо ти читаєш це, значить, настав час.

Я не прошу пробачення.

Я прошу лише дозволити мені пояснити.

Зустрінь мене там, де ти востаннє бачила червоні маки.

Тато."

Софія притиснула записку до грудей.

— Я знаю це місце.

Данило подивився на неї.

— Де?

— Стара дача.

Вона витерла сльози.

— Там, де ми з татом були востаннє.

За годину вони вже їхали за місто.

Максим залишився з Олегом.

— Ти не поїдеш? — запитав він.

Олег похитав головою.

— Це їхня зустріч.

Максим кивнув.

— А ти?

— Я маю закінчити одну справу.

Він дістав телефон.

На екрані висвітився номер, якого він не набирав двадцять років.

— Вікторе... — прошепотів Олег. — Тепер час повертатися.

Стара дача майже не змінилася.

Ті самі дерева.

Той самий паркан.

І червоні маки біля хвіртки.

Софія вийшла з машини.

Данило залишився трохи позаду.

— Я буду тут.

Вона кивнула.

Повільно пішла стежкою.

Кожен крок віддавався в грудях.

Двері будинку були прочинені.

— Тату?..

Тиша.

Софія зайшла всередину.

На столі стояла чашка ще теплого чаю.

Вона озирнулася.

— Тату?

Позаду почувся голос.

Тихий.

Знайомий.

Хоча вона не чула його двадцять років.

— Софіє...

Вона завмерла.

Повільно обернулася.

У дверях стояв чоловік із сивим волоссям.

Трохи старший.

Втомлений.

Але з тими самими очима, які вона пам'ятала з дитинства.

Софія не могла сказати ні слова.

Чоловік зробив крок до неї.

— Доню...

І тоді вона побігла.

Він обійняв її.

Софія плакала так, як не плакала ніколи.

— Чому ти мене залишив?

Андрій заплющив очі.

— Я не залишав тебе.

— Тоді чому?