Розділ 37

У кабінеті запанувала така тиша, що було чути, як за вікном шумить дощ.

Олександр Громов не сідав.

Він стояв біля вікна, ніби збирався з думками.

Першою мовчанку порушила Софія.

— Ви сказали, що хочете все виправити. Тоді почніть із правди.

Чоловік повільно обернувся.

— Добре.

Він поклав на стіл чорну теку.

— У ній копії документів. Оригінали давно знищені. Але я зберіг те, що міг.

Данило відкрив теку.

Усередині лежали банківські виписки, договори та службові записки.

На одному з документів стояв підпис Андрія Ковальчука.

— Це підробка, — одразу сказав Олег.

Олександр кивнув.

— Так.

— Хто її зробив?

— Не я.

— Але ви знали?

— Знав.

Максим різко встав.

— І мовчали двадцять років?

Олександр не виправдовувався.

— Так.

— Чому?

Він важко видихнув.

— Бо був боягузом.

Ці слова прозвучали настільки щиро, що навіть Данило не знайшовся, що відповісти.

— Я думав, що мовчання врятує всіх. Але воно лише зруйнувало життя вашим батькам.

Софія відчула, як у грудях щось стислося.

— Хто змусив вас мовчати?

Олександр підняв очі.

— Людина, яка була набагато впливовішою за нас усіх.

— І хто це?

Олександр уже відкрив рота, щоб відповісти...

Та раптом у коридорі пролунав сигнал пожежної тривоги.

Гучний, різкий звук заповнив увесь офіс.

Працівники почали вибігати з кабінетів.

— Що відбувається? — здивувалася Софія.

Данило підійшов до дверей.

— Усі виходять. Ми теж повинні.

Олександр зблід.

— Ні...

— Чому?

— Це не пожежа.

Він різко подивився на Данила.

— Вони прийшли по документи.

Не встиг ніхто нічого сказати, як у кінці коридору почувся гуркіт.

Хтось вибив двері архіву.

Данило схопив чорну теку.

— За мною!

Вони вибігли службовими сходами.

Унизу вже було чути крики.

Софія озирнулася.

Троє чоловіків у темному швидко рухалися поверхом, ніби знали, куди йти.

— Вони шукають нас...

Максим міцніше стиснув кулаки.

— Нехай спробують.

— Не геройствуй, — різко сказав Олег. — Зараз важливіші документи, ніж ми.

Вони вибігли на заднє подвір'я офісу.

Дощ посилився.

Усі промокли за лічені секунди.

Біля службового виїзду стояла машина Данила.

Він натиснув кнопку сигналізації.

Автомобіль блимнув фарами.

І саме в цю мить поруч пролунав постріл.

Куля влучила в асфальт за кілька кроків від них.

Софія мимоволі скрикнула.

Данило миттєво затулив її собою.

— У машину! Швидко!

Максим допоміг Олені сісти на заднє сидіння.

Олег озирнувся.

На даху сусідньої будівлі на мить промайнув силует людини.

А потім зник.

За хвилину автомобіль уже мчав мокрими вулицями.

Ніхто не говорив.

Лише коли вони виїхали за місто, Данило нарешті зупинився.

Він обернувся до Олександра.

— Тепер ви розумієте?

Олександр сумно усміхнувся.

— Так.

— Вони досі готові вбивати, щоб приховати правду.

Олександр заплющив очі.

— А це означає, що правда набагато небезпечніша, ніж я думав.

Він подивився на Софію.

— І настав час назвати ім'я людини, яку я боявся двадцять років...

Усі завмерли.

Олександр повільно вимовив: