Розділ 36

Наступного ранку Софія майже не зводила очей зі старої фотографії.

Четверо молодих людей усміхалися в об'єктив.

Андрій Ковальчук.

Віктор Орлов.

Олег Руденко.

І ще один чоловік.

Він стояв трохи осторонь.

Наче випадково потрапив у кадр.

— Хто він?.. — тихо запитала Софія.

Олег узяв фотографію до рук.

На його обличчі з'явився сумний усміх.

— Колись ми називали його нашим п'ятим другом.

— П'ятим? Але ж на фотографії четверо.

— Бо фотографував саме він.

Софія здивовано підняла очі.

— Тоді звідки він узявся на фото?

Олег усміхнувся.

— Це автоспуск. Він устиг підбігти.

Данило уважно вдивлявся в незнайоме обличчя.

— Чому ми ніколи про нього не чули?

Олег важко зітхнув.

— Бо після тієї ночі ми домовилися більше не вимовляти його ім'я.

— Чому?

— Бо думали, що він загинув.

Запала тиша.

Максим повільно промовив:

— А він живий...

— Так.

— І зараз керує компанією?

Олег мовчки кивнув.

Данило не міг у це повірити.

— Це неможливо.

— Чому? — запитав Олег.

— Бо теперішній генеральний директор працює в компанії лише п'ятнадцять років.

Олег подивився на нього.

— Саме так думають усі.

— Що це означає?

— Він змінив ім'я.

Софія відчула, як по шкірі пробіг мороз.

— Змінив?..

— Після тих подій він зник так само, як і я.

— Але повернувся.

— Так.

— Уже іншою людиною.

Олег опустив голову.

— І всі ці роки будував імперію на брехні.

Данило різко підвівся.

— Я хочу побачити його особову справу.

— Це небезпечно, — сказала Софія.

— Знаю.

— Якщо він справді за всім стоїть, то здогадається.

Данило усміхнувся.

— Уже здогадався.

Того ж дня вони повернулися до офісу.

Усе виглядало звичайно.

Працівники поспішали коридорами.

У приймальні хтось сміявся.

Секретарка привітно усміхнулася.

Наче нічого не відбувалося.

Данило підійшов до архіву.

— Мені потрібні кадрові документи за дві тисячі одинадцятий рік.

Архіваріус здивовано подивився на нього.

— Просто зараз?

— Так.

Через кілька хвилин на столі лежала товста папка.

Данило швидко перегортав сторінки.

І раптом завмер.

— Софіє...

Вона підійшла ближче.

— Що?

Він мовчки показав фотографію.

Софія зблідла.

На фото був той самий чоловік.

Але під іншим ім'ям.

Олександр Громов.

— Це він? — прошепотіла вона.

Олег уважно подивився на фото.

— Так.

— Але ж...

— Це не його справжнє ім'я.

Саме в цю мить двері архіву відчинилися.

Усередину зайшов високий чоловік у дорогому темно-синьому костюмі.

Він був спокійний.

Упевнений у собі.

І дивився просто на них.

— Не думав, що ви знайдете мене так швидко, — сказав він.

У кімнаті запала тиша.

Данило повільно підвівся.

— Ви... Олександр Громов?

Чоловік ледь усміхнувся.

— Для більшості — так.

Він зробив ще крок.

Його погляд зустрівся з поглядом Олега.

— Давно не бачилися... друже.