Розділ 35

Олег довго мовчав.

Його погляд ковзнув по обличчях Софії, Данила й Максима.

— Ви маєте право знати правду, — тихо сказав він. — Але пообіцяйте мені одне.

— Що саме? — запитав Данило.

— Не судіть нас одразу. Двадцять років тому ми були молодими. Ми робили помилки. Деякі з них коштували надто дорого.

Софія мовчки кивнула.

— Ми вислухаємо.

Олег повільно сів на стару дерев'яну лавку.

Поруч тихо шелестіли маки.

— Це був звичайний серпневий вечір. Ми зібралися в заміському будинку. Я, Андрій, Віктор... і ще кілька людей із компанії.

Він на мить заплющив очі.

— Ми саме дізналися, що хтось роками виводив великі суми грошей через підставні рахунки. Хтось хотів усе списати на Андрія.

— Але чому саме на нього? — запитав Максим.

— Бо він першим знайшов докази.

Данило насупився.

— Тобто він міг викрити справжнього злочинця?

— Саме так.

Олег кивнув.

— Ми вирішили того ж вечора звернутися до поліції.

Софія затамувала подих.

— Але не встигли?

— Ні.

Олег гірко усміхнувся.

— Нас випередили.

Він замовк.

— До будинку увірвалися люди.

— Ті самі? — тихо запитала Софія.

— Так.

— Вони погрожували?

— Не нам.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Вони вже знали все про наші сім'ї.

Голос Олега затремтів.

— Вони називали імена наших дітей. Ваші імена.

Софія відчула, як її серце стислося.

— Тоді ми були зовсім маленькими...

— Саме тому.

Олег підвів очі.

— Нам сказали: або ми мовчимо, або наші діти не виростуть.

Запала важка тиша.

Максим опустив голову.

Данило міцно стиснув кулаки.

— І що зробив Андрій? — запитав він.

Олег сумно усміхнувся.

— Те, чого ніхто від нього не очікував.

Він підвівся.

— Він сказав, що всю провину візьме на себе.

— Ні... — прошепотіла Софія.

— Так.

— Але ж він був невинний!

— Саме тому він і зміг це зробити.

Сльози покотилися по її щоках.

— Тато...

— Він сказав нам: «Якщо має постраждати одна людина, нехай це буду я. Головне — врятуйте дітей».

Данило відвернувся.

Він не хотів, щоб хтось побачив його сльози.

— А мій батько?

— Віктор благав Андрія не робити цього. Вони навіть посварилися. Але Андрій не відступив.

Максим тихо запитав:

— А ти?

Олег опустив очі.

— Я хотів боротися.

— Чому не став?

— Бо того вечора мені показали фотографію мого новонародженого сина.

Він подивився на Максима.

— Тебе.

Максим завмер.

— І сказали, що знають, де ти.

Ніхто не промовив ані слова.

Навіть вітер стих.

Олег важко зітхнув.

— Ми не були героями. Ми були батьками.

Софія підійшла ближче.

— Але чому ти зник?

— Бо мені наказали.

— Хто?

Олег похитав головою.

— Ще не час називати його ім'я.

— Чому?

— Бо доказів у мене більше немає.

Він подивився на щоденник.

— А от у ньому вони є.

Данило повільно відкрив останні сторінки.

Між ними лежав тонкий, складений удвоє аркуш.

Він обережно розгорнув його.

На ньому був лише один рядок, написаний рукою Андрія:

«Якщо зі мною щось станеться, шукайте правду не в минулому... а серед тих, хто сьогодні керує компанією».