Розділ 34

У будинку запала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник.

Стук у двері повторився.

Цього разу сильніше.

— Відчиняйте! Ми знаємо, що ви там!

Нотаріус зблід.

— Вони не підуть...

Данило швидко оглянув кімнату.

— Є чорний вихід?

— Є... але він веде в сад.

— Це вже краще, ніж залишитися тут.

Максим підійшов до вікна й обережно відсунув фіранку.

Біля хвіртки стояли двоє чоловіків.

Один був високий, у темному пальті.

Другий постійно говорив по телефону.

— Їх двоє, — тихо сказав Максим.

— Ні, — відповів Данило. — Подивись уважніше.

За кілька метрів, біля чорного мікроавтобуса, стояв ще один.

Він не рухався.

Лише спостерігав.

— Вони чекали, що ми приїдемо, — прошепотіла Софія.

— Отже, хтось знав про наші плани, — сказав Данило.

Усі переглянулися.

Ніхто не хотів навіть вимовляти вголос думку, яка одночасно з'явилася у кожного.

Серед них міг бути той, хто ненавмисно видавав кожен їхній крок.

Нотаріус поклав щоденник на стіл.

— Забирайте його.

— А ви? — запитала Софія.

Старий усміхнувся.

— Я прожив довге життя. А у вас воно лише починається.

— Ми не залишимо вас.

— Послухай мене, дитино.

Він лагідно подивився на Софію.

— Твій батько колись урятував мене. Дозволь тепер мені допомогти його доньці.

На очах Софії виступили сльози.

Данило взяв щоденник.

— Ми повернемося за вами.

— Сподіваюся.

Вони тихо вийшли через задні двері.

Позаду будинку починався старий сад.

Червоні маки колихалися від теплого вітру.

Софія озирнулася.

— Чомусь здається, ніби вони нас оберігають.

Данило усміхнувся.

— Можливо, це твій батько нагадує, що він поруч.

Вона мовчки взяла його за руку.

Цього разу вже сама.

Вони побігли вузькою стежкою.

Позаду почувся гуркіт.

Чоловіки вдерлися до будинку.

— Вони втекли!

— Шукайте!

Коли герої дісталися старої альтанки, Данило нарешті зупинився.

Усі важко дихали.

Максим сперся на дерево.

— Думаю... ми відірвалися.

— Ненадовго, — відповів Данило.

Софія подивилася на щоденник.

— Відкриємо?

Він кивнув.

Перша сторінка була списана знайомим почерком.

"Якщо ви читаєте ці записи, значить, ми не змогли зберегти нашу дружбу. Але я дуже прошу вас: не повторюйте наших помилок."

Софія перегорнула сторінку.

"Найбільша брехня полягає не в тому, що Андрія назвали зрадником. Найбільша брехня — це причина, через яку він погодився мовчати."

Усі завмерли.

— Погодився? — прошепотіла Софія.

— Тобто він знав? — тихо сказав Максим.

Данило читав далі.

"Андрій міг виправдати себе. У нього були докази. Але тоді загинула б людина, яку він любив найбільше."

Софія відчула, як серце завмерло.

— Мама...

Вона ледве вимовила це слово.

Саме в цю мить з боку дороги почувся знайомий голос.

— Не зовсім.

Усі різко обернулися.

Із-за дерев повільно вийшов Олег Руденко.

Він був сам.

Без охоронців.

Без зброї.

Він підійшов ближче й подивився на Софію.

— Твій батько мовчав не лише заради твоєї матері.

Він перевів погляд на Данила.

— Він мовчав ще й заради його батька.

Запала тиша.

Данило насупився.

— Що ви маєте на увазі?