Розділ 33

Після банку ніхто не поспішав розходитися. Софія, Данило, Максим і Олена мовчки сиділи в маленькій кав'ярні навпроти. Перед кожним стояла вже давно охолола кава.

— Виходить, частину листа викрали ще багато років тому, — порушив мовчанку Данило.

Максим кивнув.

— І той, хто це зробив, знав, що колись ми прийдемо за ним.

Олена раптом тихо сказала:

— Є одна людина...

Усі повернулися до неї.

— Я весь цей час боялася навіть вимовляти його ім'я.

— Хто це? — запитала Софія.

— Нотаріус.

— Нотаріус? — перепитав Данило.

— Саме він оформлював документи після зникнення Олега. Він був присутній на кожній зустрічі, коли вирішувалася доля компанії.

— Він ще живий?

Олена повільно кивнула.

— Так. Йому вже понад сімдесят. Він давно на пенсії й живе сам у старому будинку за містом.

Данило одразу підвівся.

— Треба їхати.

— Зараз? — здивувалася Софія.

— Якщо він останній свідок, ми не можемо втрачати часу.

Дорога була довгою.

Ніхто майже не розмовляв.

Софія дивилася у вікно.

Данило час від часу поглядав на неї.

Він бачив, як вона хвилюється.

Непомітно він накрив її долоню своєю.

— Усе буде добре.

Софія ледь усміхнулася.

— Не знаю чому... але коли ти це кажеш, мені стає спокійніше.

Їхні погляди зустрілися.

Максим, який сидів позаду, помітив це.

У грудях щось болісно стислося.

Та він лише відвернувся до вікна.

Він уже зрозумів: почуття Софії належать Данилові.

І вперше вирішив не боротися з цим.

Старий будинок стояв на околиці невеликого села.

На подвір'ї цвіли червоні маки.

Софія зупинилася.

— Знову маки...

Данило тихо сказав:

— Наче вони ведуть нас.

Максим постукав у двері.

Ніхто не відповів.

Він постукав ще раз.

За хвилину двері повільно відчинилися.

На порозі стояв літній чоловік.

Сивий.

Зі втомленими очима.

Він уважно подивився на кожного з них.

А потім його погляд зупинився на Софії.

— Андрій...

— Ні, — тихо сказала вона. — Я його донька.

Чоловік заплющив очі.

— Господи...

Він запросив усіх до будинку.

Стіни були заставлені книжками.

На старому столі лежали папери й пожовклі фотографії.

— Я знав, що ви колись прийдете, — сказав нотаріус.

— Ви знаєте правду? — запитав Данило.

— Знаю.

— Тоді скажіть її.

Старий похитав головою.

— Не все так просто.

Він відкрив шухляду столу.

Дістав старий записник.

— Перед тим як зникнути, Олег залишив мені це.

Софія обережно взяла записник.

— Це його щоденник?

— Так.

— Чому ви не передали його раніше?

Очі чоловіка стали сумними.

— Бо дав слово.

— Кому?

— Вашим батькам.

У кімнаті запала тиша.

— Усім трьом.

Данило насупився.

— Навіть моєму батькові?

— Так.

— Але ж вони були ворогами.

Нотаріус сумно усміхнувся.

— Ні, хлопче.

Вони не були ворогами.

Вони стали ворогами лише в очах інших.

Софія затамувала подих.

— То що ж сталося насправді?

Старий повільно зняв окуляри.

— Вони хотіли врятувати один одного.

І саме через це втратили все.

Ніхто не встиг нічого сказати.