Розділ 32

Наступного ранку Максим довго стояв перед будівлею банку.

У кишені його куртки лежав маленький срібний ключ.

Він кілька разів діставав його, уважно розглядав і знову ховав.

Його мати мовчки стояла поруч.

— Ти готовий? — тихо запитала вона.

Максим похитав головою.

— Ні.

— Я теж.

Вона взяла сина за руку.

— Але ми чекали цього дня двадцять років.

Максим кивнув.

Вони разом зайшли до банку.

Тим часом Софія сиділа в офісі, але не могла зосередитися на роботі.

Данило підійшов до її столу.

— Поїхали.

— Куди?

— Максим подзвонив.

Вона одразу підвелася.

— Щось сталося?

— Він попросив нас бути поруч.

Софія навіть не ставила більше запитань. Через кілька хвилин вони вже були в дорозі. У невеликій кімнаті банку панувала незвична тиша. Працівник уважно перевірив документи. Потім провів їх до металевих дверей.

— Комірка номер сорок сім, — сказав він.

Максим вставив ключ. Руки тремтіли. Замок тихо клацнув. Він повільно висунув металеву шухляду. Усередині лежала лише одна дерев'яна скринька. Без написів. Без замка. Максим обережно відкрив її. Усі завмерли. Всередині лежали: старий кишеньковий годинник, кілька пожовклих фотографій, товстий конверт, і... маленький засушений червоний мак.

Софія завмерла.

— Мак...

Олена тихо заплакала.

— Він пам'ятав...

Максим обережно взяв конверт.

На ньому було написано:

«Відкрити лише тоді, коли поруч будуть Софія, Данило і Максим».

Він підняв очі.

— Ми всі тут.

Данило мовчки кивнув. Максим відкрив конверт. Усередині лежав лист.

Він почав читати. "Якщо ви читаєте ці рядки, значить, мені не вдалося самому все виправити. Насамперед хочу, щоб ви знали: жоден із ваших батьків не був святим. Але й жоден не був тим чудовиськом, яким його намагалися зробити. Ми всі помилялися. Ми всі мовчали. І саме мовчання стало найбільшим злочином..."

Максим замовк. У кімнаті було чути лише чиєсь схвильоване дихання. Він перегорнув сторінку.

"Перш ніж ви дізнаєтеся всю правду, вам доведеться відповісти на одне запитання. Чи готові ви пробачити?" Софія повільно заплющила очі. Це питання було найважчим із усіх. Бо пробачити людину, яка помилилася, легше. Набагато важче пробачити того, хто мовчав, коли руйнувалося чуже життя…»

Максим перевернув наступну сторінку.

І раптом зблід.

— Тут... немає решти листа.

— Як це? — здивувався Данило.

Максим показав конверт.

Він був акуратно розрізаний із боку.

Хтось уже відкривав його.

І забрав частину документів.

Запала тиша.

Олена зблідла.

— Це неможливо...

Данило уважно оглянув конверт.

— Ні.

Він похитав головою.

— Це сталося давно.

Дуже давно.

Софія відчула, як холод пробіг по спині.

— Тобто... хтось уже двадцять років знає всю правду?

— Саме так, — тихо відповів Данило.

Усі мовчали.

І ніхто не помітив чоловіка в темному пальті, який спостерігав за ними через скляні двері банку.

Він сумно усміхнувся.

— Ви вже майже біля фінішу...

Він повернувся й повільно пішов геть.

А в його руці була стара пожовкла папка.

Та сама.

Якої бракувало в банківській комірці.