Розділ 31

Данило мовчки дивився на фотографію.

Потім перевернув її ще раз.

— «Левченко — лише пішак...» — тихо прочитав він.

Софія стояла поруч.

— Якщо це правда... то ми знову зайшли в глухий кут.

— Ні.

Данило похитав головою.

— Навпаки.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Той, хто залишив цю фотографію, знає набагато більше, ніж ми.

— Думаєш, це Олег?

— Не знаю.

Він обережно склав фотографію до конверта.

— Але ця людина хоче, щоб ми продовжували шукати.

Наступного дня офіс жив звичним життям.

Співробітники поспішали на наради, дзвонили телефони, хтось сміявся в коридорі.

Лише Софія почувалася так, ніби живе у двох різних світах.

В одному були таблиці, звіти й кава.

В іншому — зниклі люди, старі листи й таємниці двадцятирічної давнини.

— Можна?

Вона підняла голову.

У дверях стояв Данило.

— Ходімо.

— Куди?

— На дах.

— Зараз?

— Саме зараз.

На даху було тихо.

Місто прокидалося під теплими променями сонця.

Вітер ледь колихав волосся Софії.

— Красиво, — прошепотіла вона.

— Я часто приходжу сюди, коли треба подумати.

Вони стали поруч.

Довго мовчали.

— Софіє...

— Так?

— Можна поставити тобі особисте запитання?

Вона кивнула.

— Після всього, що сталося... ти ще довіряєш мені?

Софія не відповіла одразу.

Вона дивилася на місто.

Потім тихо сказала:

— Учора я поставила б це саме запитання тобі.

Данило сумно усміхнувся.

— І що змінилося?

Вона повернулася до нього.

— Ти міг приховати від мене багато речей.

— Міг.

— Але не приховав.

Він уважно дивився їй в очі.

— Я не хочу, щоб між нами були секрети.

Софія відчула, як серце забилося швидше.

— Я теж.

Вона простягнула йому руку.

— Домовилися?

Данило усміхнувся.

— Домовилися.

Їхні руки зустрілися.

Цього разу вони не поспішали відпустити одна одну.

У цей самий момент Максим сидів у лікарняній палаті поруч із матір'ю.

Олена довго мовчала.

Потім дістала зі своєї сумки маленький срібний ключик.

— Я берегла його двадцять років.

Максим здивовано подивився на неї.

— Від чого він?

— Від банківської комірки.

— Чиєї?

Олена заплющила очі.

— Її орендував Олег.

Максим завмер.

— І що там?

— Я не знаю.

— Тоді чому ти ніколи не відкрила її?

— Бо він просив чекати.

— Скільки?

На очах жінки з'явилися сльози.

— Поки його діти не знайдуть одне одного.

Максим насупився.

— Його діти?

— Саме так було написано в листі.

Він повільно стиснув ключ у долоні.

— Мамо... здається, цей час настав.

У цей момент телефон Максима завібрував.

Невідомий номер.

Він відповів.

— Алло?

У слухавці пролунав спокійний чоловічий голос.

— Максиме... настав час відкрити комірку.

— Хто це?

— Людина, яка обіцяла твоєму батькові довести справу до кінця.

Зв'язок обірвався.

Максим ще кілька секунд дивився на телефон.

Потім підняв очі на матір.