Розділ 30

Наступного ранку над містом нависли важкі хмари. Софія майже не спала.

Вона весь час думала про лист, про Олега і про те, що Максим виявився його сином. Здавалося, що кожна відповідь лише відкриває нові запитання. У кабінеті Данила панувала тиша. Він знову переглядав документи двадцятирічної давності. Раптом його погляд зупинився на одному прізвищі. Воно повторювалося майже в кожному документі. Микола Левченко. Юрист компанії. Людина, яка оформляла всі договори. Людина, якій довіряли і Андрій Ковальчук, і Віктор Орлов, і Олег Руденко. Данило нахмурився.

— Чому я раніше не звернув на це увагу?..

Він відкрив наступну папку.

Усі важливі документи проходили через Левченка.

І саме після його підписів почалися проблеми.

— Не може бути...

Тим часом Софія зустрілася з Максимом у невеликій кав'ярні.

Вони мовчали.

Кожен був занурений у власні думки.

— Як ти? — тихо запитав Максим.

— Якщо чесно... не знаю.

Він кивнув.

— Я теж.

Софія подивилася на нього.

— Ти не сердишся на мене?

— За що?

— За Данила...

Максим усміхнувся, хоч в очах промайнув смуток.

— Було б неправильно сердитися на тебе за почуття.

Софія опустила очі.

— Пробач.

— Не проси вибачення.

Він накрив її руку своєю.

— Я хочу, щоб ти була щасливою.

Вона тепло усміхнулася.

— Дякую.

Саме цієї миті у вікні кав'ярні відбився силует чоловіка.

Він уважно спостерігав за ними.

А потім зник.

За годину Софія вже була в офісі.

Данило чекав на неї.

— Я дещо знайшов.

Він поклав перед нею папку.

— Подивися на це прізвище.

— Микола Левченко...

— Тобі воно знайоме?

Софія задумалася.

— Зачекай...

Вона різко підняла голову.

— Це ж...

— Хто?

— Він приходив до нас додому.

— Коли?

— Після смерті тата.

Данило завмер.

— Ти впевнена?

— Так.

— Що він хотів?

— Казав, що допомагає розібратися з документами.

Вона насупилася.

— Але мама потім говорила, що після його візиту зникла частина батькових паперів.

У кабінеті запала тиша.

Данило повільно вимовив:

— Софіє... здається, ми щойно знайшли людину, яка весь цей час приховувала правду.

У цей самий момент в іншому кінці міста.

У невеликому будинку Олег Руденко сидів навпроти Віктора Орлова.

Він налив йому чай.

— Вони вже близько.

Віктор сумно усміхнувся.

— Я знав, що Данило здогадається.

— Він розумний.

— Як і Софія.

Олег кивнув.

— Вони дуже схожі на своїх батьків.

Віктор подивився йому в очі.

— Ти не викрадав мене.

Це було не запитання.

Олег лише усміхнувся.

— Ні.

— Я сам поїхав із тобою.

— Бо настав час усе виправити.

Віктор важко зітхнув.

— Але вони цього ще не знають.

— І поки не повинні.

У двері постукали.

До кімнати зайшов літній чоловік.

Олег одразу став серйозним.

— Він уже знає?

— Так, — відповів незнайомець. — Левченко зрозумів, що документи знайшли.

Олег повільно підвівся.

— Отже, він почне діяти.

— Саме цього я й боюся.

Віктор різко підвів голову.

— Він може нашкодити дітям.

Олег стиснув кулаки.

— Не цього разу.

Того ж вечора Софія поверталася додому.