Розділ 29

Софія довго дивилася на пожовклий аркуш.

Її руки тремтіли.

— Читай, — тихо сказав Максим.

Вона ковтнула клубок у горлі й почала читати вголос.

"Люба Олено.

Якщо ти тримаєш цього листа, значить, зі мною сталося те, чого я найбільше боявся.

Я не тікаю. І не зраджую ні тебе, ні друзів.

Якщо мене не стане, знай: у компанії є людина, яка готова знищити кожного, хто стоятиме на її шляху.

Якщо колись у тебе буде можливість, передай Андрію, що я не вважаю його винним.

Він єдиний, хто намагався мене врятувати.

Пробач, що не зміг виконати свою обіцянку...

Олег."

Софія повільно опустила лист.

Очі наповнилися сльозами.

— Це означає...

Максим кивнув.

— Мій тато теж був невинний.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Що?

Максим важко зітхнув.

— Я давно хотів тобі розповісти.

Вона мовчки чекала.

— Олена... якій адресований лист... — це моя мама.

Софія завмерла.

— Тобто...

— Олег Руденко — мій батько.

Запала тиша.

Здавалося, навіть вітер перестав шуміти.

Софія зробила крок назад.

Вона не могла повірити.

— Але... ти ж казав...

— Бо я сам не знав.

Максим гірко усміхнувся.

— Усе життя я носив прізвище людини, яка мене виховала. Лише вчора мама сказала правду.

Він опустив очі.

— Виходить, я все життя шукав батька, навіть не знаючи цього.

Софія мовчки дивилася на нього.

Їй стало його щиро шкода.

У цей час Данило сидів у своєму кабінеті.

Перед ним лежала стара папка з документами.

Він відкрив її.

На першій сторінці був напис:

«Справа №17. Серпень 2006 року».

Данило перегорнув кілька аркушів.

І раптом помітив документ, якого ніколи раніше не бачив.

Унизу стояв підпис.

Віктор Орлов.

А поруч — коротка примітка від руки:

"Не допустити розголосу. Це врятує дітей."

— Що ти приховав, тату?.. — прошепотів Данило.

У цей момент задзвонив телефон.

— Даниле, — почувся схвильований голос Софії. — Нам треба зустрітися. Негайно.

— Щось сталося?

— Так.

— Де ти?

— Біля будинку мами.

— Я вже їду.

За пів години Данило зупинив автомобіль біля старої липи.

Софія чекала на нього.

Вона мовчки простягнула лист.

Данило уважно прочитав його.

Потім ще раз.

— Це... все змінює.

— Саме так.

— Якщо Олег написав правду, то Андрій не був зрадником.

— А мій батько намагався його врятувати.

Данило кивнув.

Вони мовчали.

Кожен думав про своє.

Раптом Софія тихо сказала:

— Я більше не знаю, кому вірити.

Данило зробив крок до неї.

— Повір мені.

Вона підняла очі.

— Чому?

— Бо навіть якщо правда виявиться страшною... я не дозволю тобі пройти через це самій.

Софія відчула, як сльози покотилися по щоках.

Данило обережно витер одну з них.

— Не плач.

Вона не стрималася.

І вперше сама зробила крок до нього.

Не думаючи.

Просто тому, що поруч із ним почувалася у безпеці.

Данило міцно обійняв її.

Вони стояли мовчки.

Іноді слова були зайвими.

Саме в цю мить з іншого боку вулиці на них дивився Максим.

Він усе зрозумів.

Він повільно усміхнувся.