Розділ 26

Софія не могла повірити власним вухам.

— Біля будинку твого батька?

Данило кивнув.

— Так.

— Коли?

— Приблизно тиждень тому.

Вона зробила крок ближче.

— Чому ти мені нічого не сказав?

Данило відвів погляд.

— Бо тоді не знав, хто це.

— Але ти знав його?

— Не особисто.

Він замовк.

— Розкажи мені все.

Данило глибоко вдихнув.

— Я повертався додому пізно ввечері. Біля воріт стояв чоловік. Я запитав, кого він шукає.

— І?

— Він сказав, що помилився адресою.

— Ти йому повірив?

— Ні.

Софія насупилася.

— Чому?

— Бо він назвав прізвище мого батька.

Вона завмерла.

— Що саме він сказав?

Данило подивився на неї.

— Він сказав: «Передайте Віктору Орлову, що минуле все одно його наздожене».

Софія відчула холод у грудях.

— І ти думаєш, що це був Олег?

— Тепер — так.

Данило подивився на фотографію.

— Я тоді не знав, як він виглядає. Але тепер упізнаю його.

Софія мовчала.

Перед очима стояв її батько.

Його старі фотографії.

Його мовчання.

І тепер — людина, яка двадцять років тому зникла, а сьогодні раптом повернулася.

— Чому він прийшов саме зараз?

Данило не відповів.

— Можливо, хоче помститися.

— Кому?

— Можливо, моєму батькові.

— А якщо він хоче помститися моєму?

Данило різко подивився на неї.

Софія відчула, як у неї затремтіли руки.

— Мого батька вже немає, Даниле. А твій живий.

Він нічого не сказав.

— Значить, якщо Олег справді хоче помсти... він може прийти до твого батька.

Данило відчув тривогу.

Він дістав телефон.

— Я подзвоню йому.

— Зараз?

— Так.

Він набрав номер.

Гудок.

Ще один.

Ніхто не відповів.

Данило спробував ще раз.

Безрезультатно.

— Він не бере слухавку.

Софія подивилася на нього.

— Даниле...

— Що?

— Я боюся.

Ці слова прозвучали так тихо, що він ледь їх почув.

Він подивився на неї.

Уперше Софія не намагалася здаватися сильною.

Не сперечалася.

Не ховалася за холодністю.

Вона просто боялася.

Данило зробив крок до неї.

— Я не дозволю, щоб із вами щось сталося.

— Ти не можеш цього обіцяти.

— Можу.

— Даниле...

— Софіє, послухайте мене.

Він обережно взяв її за руку.

— Поки я поруч, ви не будете самі.

Вона подивилася на їхні руки.

І не забрала свою.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Данило дивився їй в очі.

Вона — на нього.

Відстань між ними була зовсім маленькою.

Настільки маленькою, що Софія відчула тепло його долоні.

А потім тихо сказала:

— Ти вперше назвав мене на «ти».

Данило завмер.

Він і сам лише тепер це зрозумів.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Напевно, настав час.

Софія теж усміхнулася.

— Можливо.

Він не відпустив її руку.

Через годину вони вже стояли біля будинку Віктора Орлова.

Данило відчинив двері своїм ключем.