Розділ 25

Софія всю ніч не могла заснути.

Вона лежала в темряві й дивилася у стелю.

Перед очима знову й знову з'являлося те саме місце.

Старий вокзал.

Вона знала його.

Колись там проходила залізнична колія, якою вже багато років ніхто не користувався. Сама будівля давно стояла покинутою, а навколо неї росли високі дерева й дикий виноград.

Місце, куди навряд чи хтось приходив просто так.

Софія перевернулася на інший бік.

«Приходь сама».

Вона розуміла, що це може бути пастка.

Розуміла, що не повинна йти.

Але якщо ця людина справді знала правду про її батька?

Якщо вона могла нарешті дізнатися, що сталося двадцять років тому?

Софія заплющила очі.

— Я повинна знати...

Наступного ранку вона прийшла до офісу раніше.

Данила ще не було.

Софія сіла за свій стіл і відкрила ноутбук.

Але працювати не могла.

Вона весь час думала про вечір.

— Ти сьогодні якась дивна.

Софія підняла голову.

Перед нею стояв Максим.

— Дивна?

— Так.

Він уважно подивився на неї.

— Ти всю ніч не спала?

Софія усміхнулася.

— Чому ти так вирішив?

— Бо я тебе знаю.

Вона відвела погляд.

Максим кілька секунд мовчав.

— Софіє, щось сталося?

Вона хотіла розповісти.

Майже сказала.

Але в останню мить зупинилася.

— Ні.

Максим не повірив.

— Добре.

Він не став наполягати.

Але перед тим як піти, поклав на її стіл маленьку коробочку.

— Що це?

— Відкрий.

Софія підняла кришку.

Всередині лежала маленька шоколадка у формі червоного маку.

Вона здивовано подивилася на Максима.

— Пам'ятаєш? У дитинстві ти завжди збирала маки біля старого саду.

Софія усміхнулася.

— А ти завжди казав, що вони схожі на маленькі сонця.

— Я багато чого пам'ятаю.

Його голос став тихішим.

Софія подивилася йому в очі.

І вперше помітила в його погляді щось таке, чого раніше не хотіла помічати.

Тепло.

Ніжність.

Почуття.

Вона не встигла нічого сказати.

Двері кабінету відчинилися.

На порозі стояв Данило.

Його погляд спочатку зупинився на Софії.

Потім на Максимові.

А потім на маленькому червоному маку в її руках.

Обличчя Данила одразу стало серйозним.

— Я заважав?

— Ні, — швидко відповіла Софія.

Максим спокійно кивнув.

— Я вже йду.

Проходячи повз Данила, він зупинився.

— До речі, пане Орлов...

— Так?

— Не забувайте іноді робити людям приємні речі.

Данило насупився.

— Дякую за пораду.

Максим усміхнувся й вийшов.

Софія подивилася йому вслід.

— Він хороший.

Данило почув ці слова.

— Я не казав, що він поганий.

— Але вам він не подобається.

— Мені байдуже, хто вам подобається.

Софія повільно підняла очі.

— Справді?

Данило замовк.

Вона усміхнулася.

— Ви дуже погано брешете.

— Я взагалі не брешу.

— Ага.

Вона взяла шоколадний мак і поклала його до сумочки.

Данило простежив за її рухом.

Йому чомусь захотілося запитати, чому вона його зберегла.

Але він промовчав.

Увечері Софія стояла перед дзеркалом.