Розділ 24

Наступного ранку Софія прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Вона довго лежала із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чому її думки знову повертаються до вчорашнього вечора.

До дощу.

До чорної парасольки.

До Данила.

Вона пам'ятала кожне його слово.

«Я радий, що ви працюєте в нашій компанії».

Нічого особливого.

Звичайна фраза.

Але чомусь саме її голос у пам'яті звучав знову і знову.

Софія сіла на ліжку й похитала головою.

— Годі, Софіє...

Вона взяла з тумбочки кулон у формі червоного маку й застебнула його на шиї.

— Це просто робота.

Вона ще не знала, що саме сьогодні ця проста фраза втратить для неї будь-який сенс.

Коли Софія прийшла до офісу, на неї вже чекала Оксана.

— Ти де вчора зникла?

— Нікуди не зникала.

— Ага, звичайно.

Оксана хитро усміхнулася.

— Тебе бачили.

Софія насупилася.

— Хто?

— Люди.

— Які люди?

— Офісні.

— Оксано!

— Добре, добре, мовчу.

Софія відчула, як щоки починають палати.

Вона швидко пройшла до свого столу.

Та не встигла сісти, як на телефон прийшло повідомлення.

Невідомий номер.

«Ти думаєш, що можеш довіряти Орлову?»

Софія завмерла.

За кілька секунд прийшло друге.

«Запитай його, чому твій батько втратив усе».

Її пальці похололи.

Вона перечитала повідомлення кілька разів.

Той самий почерк.

Ті самі слова, що й в анонімному листі.

Хтось навмисно намагався посіяти в ній сумніви.

Але хто?

— Софіє.

Вона підняла очі.

Данило стояв біля її столу.

— Так?

— Ви сьогодні якась задумлива.

— Просто не виспалася.

Він уважно подивився на неї.

— Усе добре?

Софія хотіла сказати правду.

Показати телефон.

Запитати про його батька.

Але щось її зупинило.

— Так.

Данило кілька секунд мовчав.

Потім поклав на стіл папку.

— Сьогодні ви працюєте зі мною.

— З вами?

— Так.

— А чому?

— Бо я хочу особисто контролювати новий проєкт.

Софія підняла брову.

— Ви мені не довіряєте?

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Навпаки.

— Тоді чому?

— Тому що хочу бачити, як ви працюєте.

Вона подивилася на нього.

Данило зрозумів, що сказав зайве.

— Тобто... над проєктом.

Софія не втрималася від усмішки.

— Звичайно, пане Орлов.

Він теж усміхнувся.

Але коли Данило відійшов, Софія ще довго дивилася йому вслід.

Протягом усього дня вони працювали разом.

Вперше Софія побачила Данила зовсім з іншого боку.

Він був уважним.

Зосередженим.

Іноді навіть смішним.

Коли Софія втретє виправила його розрахунки, він театрально зітхнув.

— Я починаю підозрювати, що ви отримуєте задоволення від моїх помилок.

— Трохи.

— Жахлива людина.

— Ви самі мене взяли на роботу.

— Тепер шкодую.

Вони засміялися.

І саме в цю мить двері кабінету відчинилися.

На порозі стояв Максим.

Його погляд одразу зупинився на Софії.

А потім — на Данилі.

— Я завадив?

— Ні, — відповіла Софія.