Розділ 23

Данило ще довго сидів у своєму кабінеті, дивлячись на екран телефона.

«Максим закоханий у неї.»

Лише три слова.

Без номера.

Без підпису.

Він усміхнувся сам до себе.

— Дурниці...

Натиснув кнопку видалення.

Повідомлення зникло.

Але думки — ні.

Він згадав, як Максим дивився на Софію під час танцю.

Як легко змушував її сміятися.

Як запросив її на обід.

— Це не моя справа, — тихо сказав Данило.

Та чомусь саме в цю мить він зрозумів, що обманює самого себе.

Наступного дня компанія готувала презентацію для важливих інвесторів.

У конференц-залі панувало напруження.

Софія впевнено доповідала фінансові розрахунки.

Данило майже не слухав цифри.

Він дивився на неї.

На те, як вона спокійно відповідала на складні запитання.

Як поправляла пасмо волосся, що спадало на обличчя.

І ловив себе на думці, що пишається нею.

Після завершення презентації інвестори залишилися задоволені.

— Чудова робота, — сказав один із них. — Особливо ваша фінансова експертка.

Данило усміхнувся.

— Вона справді одна з найкращих.

Софія почула ці слова й трохи розгубилася.

Вона не звикла до похвали від нього.

Після наради Максим наздогнав її в коридорі.

— Ти була неперевершеною.

— Дякую.

— Це треба відсвяткувати.

— Максиме...

— Просто вечеря. Як друзі.

Софія замислилася.

— Гаразд.

Саме цієї миті двері кабінету Данила відчинилися.

Він почув лише останню фразу.

«Гаразд.»

І побачив, як Максим радісно усміхнувся.

Данило опустив очі.

Чомусь стало прикро.

Він уже збирався повернутися до кабінету, коли Софія окликнула його.

— Пане Орлов!

Він озирнувся.

— Так?

— Дякую... за сьогодні.

— За що саме?

— За те, що підтримали мене перед інвесторами.

На його обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Ви заслужили ці слова.

Максим мовчки спостерігав за ними.

Уперше він помітив те, чого раніше не бачив.

Погляд Данила.

Спокійний.

Теплий.

Занадто теплий.

Коли Данило пішов, Максим тихо запитав:

— Софіє... між вами щось є?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ні.

— Точно?

Вона усміхнулася.

— Ми просто працюємо разом.

Максим теж усміхнувся.

Але десь глибоко в душі вперше відчув тривогу.

Йому здалося, що він може запізнитися.

Увечері Софія поверталася додому.

На зупинці раптом почалася сильна злива.

Люди поспіхом ховалися під навісом.

Вона теж зробила крок назад.

І раптом над її головою розкрилася велика чорна парасолька.

— Не хочу, щоб ви промокли.

Софія обернулася.

Поруч стояв Данило.

Він, мабуть, щойно вийшов із парковки.

— Ви?..

— Схоже, сьогодні нам дорогою.

Вона усміхнулася.

— Дякую.

Вони повільно пішли поруч вузьким тротуаром.

Дощ стукав по парасольці, а навколо ніби нікого не існувало.

— Софіє...

— Так?

— Я радий, що ви працюєте в нашій компанії.

Вона підняла на нього очі.

— А я... рада, що погодилася сюди прийти.

Вони обоє усміхнулися.

І не помітили, що через дорогу, сидячи в автомобілі, за ними уважно спостерігав Максим.