Розділ 22

Обідня перерва минула швидко.

Максим, як і обіцяв, запросив Софію до невеликої кав'ярні неподалік офісу.

Вони багато сміялися, згадували школу, дитячі витівки й старий сад.

Поруч із ним Софії було легко.

Вона не боялася сказати щось не так чи здатися смішною.

Коли вони повернулися до офісу, Максим зупинився біля ліфта.

— Софіє...

— Так?

— Я радий, що ми знову зустрілися.

Вона тепло усміхнулася.

— Я теж.

Двері ліфта зачинилися.

І вони навіть не помітили, що з другого поверху за ними мовчки спостерігав Данило.

Він не чув розмови.

Але побачив їхні усмішки.

І цього виявилося достатньо.

Повернувшись до кабінету, Софія побачила на столі білий конверт.

Без марки.

Без адреси.

Лише її ім'я.

Вона здивовано відкрила його.

Усередині був один аркуш.

"Не довіряй Данилу Орлову.

Ти нічого не знаєш про його сім'ю.

Його батько зруйнував життя твоєму батькові.

А син дуже схожий на батька."

Жодного підпису.

Софія ще раз перечитала лист.

Пальці мимоволі затремтіли.

У двері постукали.

— Софіє, можна?

До кабінету зазирнула Оксана.

— Усе добре?

Софія швидко сховала лист до шухляди.

— Так... Просто трохи втомилася.

— Пан Орлов просив зайти до нього.

Серце забилося швидше.

Саме зараз?

Після цього листа?

Данило стояв біля панорамного вікна.

Коли Софія зайшла, він одразу повернувся до неї.

— Проходьте.

— Ви хотіли мене бачити?

— Так.

Він поклав на стіл папку.

— Нам запропонували великий проєкт.

Його фінансову частину я хочу доручити вам.

Софія здивовано підняла очі.

— Мені?

— Так.

— Але в компанії є люди з більшим досвідом.

— Є.

Він усміхнувся.

— Але я довіряю саме вам.

Ці слова прозвучали так щиро, що Софії стало ніяково.

Вона згадала анонімний лист.

«Не довіряй Данилу Орлову...»

Її погляд став серйозним.

— Пане Орлов...

— Так?

— Можна поставити вам особисте запитання?

— Звичайно.

Вона довго мовчала.

Потім тихо промовила:

— Ви коли-небудь брехали мені?

Данило розгублено подивився на неї.

— Ні.

— Жодного разу?

Він зробив крок ближче.

— Софіє... Щось сталося?

Вона хотіла показати лист.

Хотіла запитати прямо.

Але згадала слова свого батька:

"Не поспішай судити..."

Вона повільно похитала головою.

— Ні... Вибачте. Забудьте.

Данило не повірив.

Він бачив, що її щось тривожить.

Але не став тиснути.

— Якщо колись захочете поговорити... Я вислухаю.

Софія кивнула.

Виходячи з кабінету, вона ще не знала, що за кілька хвилин Данило теж отримає анонімне повідомлення.

Лише три слова.

«Максим закоханий у неї.»

Данило довго дивився на екран телефона.

А потім уперше за багато років відчув... ревнощі.

Як бачимо, що у наших героїв починають зявлятися певні почуття один до одного. Слідкуємо далі за таємницями родини Софії та Данила.

Ваша ІРЕН ВАСТРО