Розділ 21

Після благодійного вечора минуло два дні.

Софія намагалася переконати себе, що нічого не змінилося.

Та щоразу, коли вона зустрічала Данила в коридорі, згадувала їхній танець і розмову на терасі.

«Я чекаю ранку, бо знаю, що побачу вас...»

Вона не могла зрозуміти, чи справді він це сказав, чи їй просто захотілося так почути.

Того ранку Софія, як завжди, прийшла до офісу раніше за всіх.

Вона любила цю тишу.

Любила, коли ще не дзвонили телефони й не поспішали люди.

Поставивши чашку на стіл, вона пішла до кавомашини.

— Доброго ранку.

Вона здригнулася.

Поруч стояв Данило.

— Доброго ранку...

— Ви теж приходите раніше?

— Так. Люблю спокій.

Він усміхнувся.

— Виходить, у нас є ще одна спільна звичка.

Софія мовчки натиснула кнопку кавомашини.

Та раптом апарат голосно загудів і перестав працювати.

— Схоже, сьогодні він вирішив узяти вихідний, — засміявся Данило.

— Як і я після вчорашніх звітів.

Він несподівано дістав із пакета дві паперові склянки.

— Я так і думав, що наша кавомашина знову підведе.

— Ви вже знали?

— Вона останні кілька днів дивно працювала.

Він простягнув одну склянку Софії.

— Капучино. Без цукру.

Вона здивовано підняла очі.

— Звідки ви знаєте, що я п'ю каву без цукру?

Данило трохи ніяково усміхнувся.

— Одного разу випадково помітив.

Софія відчула, як її серце пропустило удар.

Він пам'ятав такі дрібниці...

— Дякую.

Вони сіли за маленький столик біля панорамного вікна.

Уперше не як директор і підлегла.

А як двоє людей, яким було просто добре мовчати поруч.

— Можна поставити вам одне запитання? — тихо запитав Данило.

— Можна.

— Чому ви завжди носите цей кулон?

Софія торкнулася маленького срібного маку.

Її усмішка стала сумною.

— Це подарунок мого батька.

— Він багато для вас означав?

— Він був моїм героєм.

Данило мовчав.

— І досі є.

Він обережно кивнув.

— Колись... якщо захочете... розкажете мені про нього.

Софія уважно подивилася на Данила.

В його очах не було цікавості.

Лише щире бажання зрозуміти.

— Розкажу.

Їхню розмову перервав знайомий голос.

— Ось ви де!

До них швидким кроком підійшов Максим.

— Я вже пів офісу обійшов.

Він усміхнувся Софії.

— Підемо разом на обід? Як у дитинстві — тільки без бутербродів у портфелі.

Софія засміялася.

— Домовилися.

Максим перевів погляд на Данила.

— Пане Орлов.

— Доброго ранку, Максиме.

Зовні Данило залишався спокійним.

Але всередині відчув знайоме неприємне відчуття.

Йому зовсім не подобалося, що Максим так легко змушує Софію сміятися.

Коли Максим і Софія пішли до своїх кабінетів, Данило ще кілька секунд стояв біля вікна.

Потім тихо сказав сам до себе:

— Схоже, я вже запізнився...

Він ще не знав, що цього ж дня Софія отримає анонімний лист.

І цей лист змусить її засумніватися в людині, якій вона починала довіряти.