Розділ 20

Музика ще лунала, але для Софії вона ніби стихла. Данило обережно відпустив її руку.

— Дякую за танець.

— І вам... — тихо відповіла вона.

На мить їхні погляди зустрілися. Хотілося сказати ще щось. Будь-що. Та саме в цю мить до Данила підійшов один із партнерів.

— Пане Орлов, перепрошую, вас чекають.

Він невдоволено зітхнув.

— Уже йду.

Перед тим як відійти, він ще раз подивився на Софію.

— Гарного вечора.

— Дякую.

Софія проводила його поглядом.

— Ну що, потанцювала з директором? — почувся за спиною веселий голос Максима.

Вона усміхнулася.

— Це був лише танець.

— Лише?

Максим лукаво примружився.

— Знаєш, він майже не відводив від тебе очей увесь вечір.

— Максиме...

— Що?

— Не вигадуй.

— Я нічого не вигадую.

Вона лише похитала головою. Але чомусь згадала, як Данило дивився на неї під час танцю. Від цієї думки щоки злегка порожевіли. Пізніше гості вийшли на терасу. Над містом уже запалали перші зорі. Легкий вітер приносив прохолоду після спекотного дня. Софія стояла біля перил, милуючись вечірнім Києвом.

— Любите тишу?- спитав Данило

Вона озирнулася. Поруч стояв Данило. Без піджака. З трохи розстебнутим коміром сорочки. Вперше він виглядав не як суворий керівник, а як звичайний чоловік.

— Інколи, — відповіла вона.

— Я теж.

Запала мовчанка.

Але цього разу вона не була незручною.

— Ви сьогодні дуже гарна, — несподівано сказав Данило.

Софія розгубилася.

— Дякую...

— Мабуть, не варто було цього говорити.

— Чому?

Він усміхнувся.

— Бо завтра в офісі ви знову сперечатиметеся зі мною через цифри.

Вона засміялася.

— Можливо.

— Хоча... саме це мені у вас і подобається.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Ви не боїтеся відстоювати свою думку.

— А ви не любите, коли вам заперечують.

— Не люблю.

— Я помітила.

Вони обоє засміялися.

І раптом Данило сказав зовсім тихо:

— Знаєте... останнім часом я все частіше ловлю себе на думці, що чекаю ранку.

— Чому?

— Бо знаю, що побачу вас.

Софія завмерла.

Її серце закалатало так голосно, що, здавалося, його можна було почути.

У цей момент двері тераси різко відчинилися.

— Софіє! Ось ти де!

Максим широко усміхався.

— Усі вже збираються на спільне фото.

Він тільки тепер помітив Данила.

— О, перепрошую... Не хотів заважати.

Данило зробив крок назад.

Його обличчя знову стало стриманим.

— Ходімо. Нас справді вже чекають.

Софія мовчки кивнула.

Та коли вони йшли до зали, вона весь час відчувала на собі погляд Данила.

І не могла позбутися думки про його слова.

«Я чекаю ранку, бо знаю, що побачу вас...»

Вона ще не знала, що саме ці слова не дадуть їй заснути цієї ночі.