Розділ 16

Рівно о дев'ятій ранку Софія стояла біля хвіртки старого будинку.

Петро вже чекав на неї.

Сьогодні він виглядав постарілим. Наче за одну ніч його плечі стали важчими від спогадів.

— Заходь, доню.

Вони мовчки пройшли до альтанки.

На столі стояла стара дерев'яна скринька.

Петро провів рукою по її кришці.

— Твій батько залишив її мені незадовго до... всього, що сталося.

Софія затамувала подих.

— Чому ви не віддали її раніше?

— Бо він попросив.

— Попросив?

— Він сказав: "Якщо зі мною щось станеться, віддай це Софії лише тоді, коли вона стане достатньо дорослою, щоб не жити ненавистю."

У Софії защеміло серце.

Петро повільно відкрив скриньку.

Усередині лежали старий годинник, потертий шкіряний гаманець, кілька пожовклих фотографій і запечатаний конверт.

На ньому знайомим почерком було написано лише два слова:

"Моїй Софійці."

У неї затремтіли руки.

— Це... татів почерк...

— Так.

Вона довго не наважувалася відкрити лист.

Здавалося, варто лише зламати сургуч — і минуле остаточно повернеться.

Нарешті вона розгорнула пожовклий аркуш.

"Доню... Якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає поруч. І найбільше я шкодую саме про це. Я хочу, щоб ти запам'ятала одне: ніколи не дозволяй ненависті керувати твоїм серцем. Вона забирає більше, ніж будь-які втрати. Можливо, колись ти почуєш різні історії про мене. Не всім вір. Правда завжди складніша, ніж здається. І ще... якщо життя колись зведе тебе з родиною Орлових, не поспішай їх судити. Не всі провини передаються від батьків до дітей. Пообіцяй мені це. Люблю тебе понад усе. Твій тато."

Сльози одна за одною падали на папір.

— Він... знав... — ледве вимовила Софія.

— Так, — тихо відповів Петро. — Андрій передчував, що одного дня ти можеш зустріти Орлових.

— Але чому?

Петро опустив голову.

— Бо він до останнього вірив, що правда колись відкриється.

Софія обережно склала лист.

— Ви досі не сказали мені, що сталося між ними.

Петро глибоко зітхнув.

— Бо я дав слово твоєму батькові.

— Не говорити?

— Не говорити, доки не прийде людина, яка має почути цю історію разом із тобою.

Софія нерозуміюче подивилася на нього.

— Хто?

Петро перевів погляд за її спину.

— Він.

Софія повільно обернулася.

Біля хвіртки стояв Данило.

Він мовчав.

У його руці був такий самий пожовклий конверт.

І на ньому було написано:

"Моєму синові."