Розділ 15

Ніч опустилася на місто непомітно.

Софія не могла заснути.

Слова Петра не виходили з голови.

«Ваші батьки були друзями...»

«Через зраду...»

Вона сіла на ліжку й міцніше стиснула кулон.

— Тату... що ж насправді сталося?

Відповіді не було.

Лише тиша.

Тим часом Данило поспішав коридором приватної лікарні.

Біля палати вже чекала лікарка.

— Як він?

— Напад вдалося зупинити. Але йому потрібен спокій.

Данило полегшено видихнув.

— Я можу зайти?

— На кілька хвилин.

Він тихо відчинив двері.

На ліжку лежав його батько — Віктор Орлов.

Ще кілька років тому його знало все місто як сильного, упевненого бізнесмена.

Тепер хвороба забрала майже всі сили.

— Даниле...

— Я тут, тату.

Віктор слабко усміхнувся.

— Знову змусив тебе хвилюватися.

— Не говори дурниць.

Данило поправив ковдру.

— Лікар сказав, що тобі потрібен відпочинок.

Віктор уважно подивився на сина.

— Ти сьогодні був... біля старого будинку?

Данило здивувався.

— Звідки ти знаєш?

— Петро телефонував.

На мить запала тиша.

— Я зустрів там Софію Ковальчук.

Руки Віктора здригнулися.

Він заплющив очі.

— Отже... вона повернулася...

— Ти знаєш її?

Віктор не відповів.

Данило вперше побачив у його очах страх.

Не за себе.

За когось іншого.

— Тату...

— Якщо це донька Андрія... — тихо промовив він. — Значить, минуле все-таки наздогнало нас.

— Про що ти говориш?

Віктор відвернувся до вікна.

— Колись я зробив помилку.

Дуже велику помилку.

— Яку?

— Поки що не питай.

— Але...

— Пообіцяй мені одну річ.

— Яку саме?

— Не дозволяй Софії страждати через те, що сталося багато років тому.

Данило мовчав.

— Тату, я нічого не розумію.

Віктор сумно усміхнувся.

— Я знаю.

— Це ти винен у тому, що сталося з її родиною?

У палаті стало так тихо, що було чути рівне пищання кардіомонітора.

Віктор повільно заплющив очі.

— Якби все було так просто...

Він більше нічого не сказав.

Тієї ж ночі Софія стояла біля вікна своєї кімнати.

Несподівано задзвонив телефон.

На екрані висвітилося незнайоме число.

— Алло?

— Софіє?

— Так.

— Це Петро.

Його голос тремтів.

— Завтра о дев'ятій ранку приїдь до мене.

— Щось сталося?

Пауза.

— Я більше не хочу мовчати. Є дещо, що належало твоєму батькові. І тепер це має бути в тебе.- сказав він

Софія затамувала подих.

— Що саме?

— Приїдь. Я все тобі покажу. -У слухавці пролунали короткі гудки.

Софія ще довго дивилася на телефон. Вона навіть не підозрювала, що наступний ранок змінить її життя назавжди.