Розділ 14

Тиша стала майже нестерпною.

Софія не відводила погляду від Данила.

— То ви знайомі? — порушив мовчання Максим.

— Працюємо разом, — коротко відповіла Софія.

Данило кивнув.

— Не знав, що це ваш будинок, Петре Івановичу.

— Уже багато років мій, — тихо відповів чоловік. — Але я завжди пам'ятаю, чиїм він був раніше.

Софія відчула, як щось стислося всередині.

— Ви... знали мого батька?

Данило на мить завмер.

— Особисто — ні. Але чув про нього від батька.

— Від батька?

— Так.

Софія насупилася.

— І чому ж ви ніколи про це не сказали?

— Бо не знав, що Андрій Ковальчук — ваш батько.

Петро неспокійно переступив із ноги на ногу.

— Досить. Не сьогодні.

— Ні, — твердо сказала Софія. — Я хочу знати правду.

Петро повільно сів на лавку.

— Правда... іноді вона болить сильніше, ніж брехня.

— Я готова.

Він подивився спочатку на неї, потім на Данила.

— Ваші батьки були друзями.

Софія широко розплющила очі.

— Що?..

— Дуже близькими друзями. Разом починали працювати, разом будували плани, допомагали один одному.

Софія перевела погляд на Данила.

Він виглядав не менш здивованим.

— Мій батько ніколи мені цього не розповідав, — тихо сказав він.

— Бо після тієї історії вони більше не спілкувалися.

— Через борг? — запитала Софія.

Петро заплющив очі.

— Ні...

Вона затамувала подих.

— Через зраду.

Ці слова прозвучали, мов грім.

— Чию зраду? — майже пошепки запитала Софія.

Петро вже хотів відповісти, але в кишені Данила задзвонив телефон.

Він невдоволено подивився на екран.

— Вибачте... Це лікарня.

Його обличчя миттєво змінилося.

— Що сталося?..

Кілька секунд він мовчки слухав.

— Я зараз буду.

Він поклав слухавку.

— Перепрошую, я мушу їхати.

— Щось серйозне? — тихо запитала Софія.

— Батькові стало зле.

Не чекаючи відповіді, Данило швидко попрямував до автомобіля.

Софія дивилася йому вслід.

Уперше вона побачила не холодного керівника, а сина, який щиро хвилювався за найдорожчу людину.

Коли шум двигуна стих, вона знову повернулася до Петра.

— Тепер ви скажете правду?

Петро довго мовчав.

Потім тихо промовив:

— Якщо я розповім усе сьогодні, ти зненавидиш Орлових ще більше.

А якщо промовчу... можливо, одного дня ти зрозумієш, що не все так, як здається.

Софія підвелася.

— Я втомилася від загадок.

— Я знаю, доню.

Петро вперше назвав її так, як колись називав її батько.

— Але іноді правда приходить до людини лише тоді, коли вона готова її почути.

Софія мовчки пішла до хвіртки.

Вона була впевнена лише в одному. Відтепер історія родини Орлових стала частиною її власної історії. І хоч би якою була правда, вона обов'язково докопається до неї.

Дякую, що читаєте. Підтримайте автора лайком, якщо це цього не зробили.

Ваша Ірен Вастро