Розділ 11

Розділ 11.

Робочий день добігав кінця.

Софія вимкнула комп'ютер і, попрощавшись із колегами, вийшла з офісу.

Надворі було тепло. Липневий вечір огортав місто золотавим світлом. Люди неспішно прогулювалися вулицями, а з невеликої кав'ярні навпроти долинав аромат свіжої випічки.

— Софіє?

Вона зупинилася.

Цей голос...

Повільно озирнувшись, вона побачила високого темноволосого чоловіка років тридцяти.

Він дивився на неї так, ніби не вірив власним очам.

— Це... справді ти?

Софія уважно придивилася.

І раптом усміхнулася.

— Максим?

— Нарешті впізнала!

Він засміявся й міцно обійняв її.

— Скільки ж років минуло...

— Дуже багато...

Максим був її сусідом. У дитинстві вони разом ганяли м'яча, лазили по деревах і збирали маки на великій галявині неподалік дому.

Після переїзду Софії вони більше не бачилися.

— Ти зовсім не змінилася, — сказав він.

— Брешеш.

— Добре... змінилася. Стала ще красивішою.

Софія засміялася.

— А ти навчився робити компліменти.

— Життя навчило.

Вони вирішили пройтися до парку.

Дорогою згадували дитинство, школу, сусідів.

Уперше за багато років Софія сміялася так щиро.

У цей самий час із будівлі компанії вийшов Данило.

Він уже збирався сісти в автомобіль, коли випадково побачив Софію.

Вона стояла біля фонтану.

Поряд із нею був незнайомий чоловік.

Вони про щось говорили, сміялися.

У якийсь момент Максим легко торкнувся її руки.

Данило сам не зрозумів, чому в грудях раптом з'явилося неприємне відчуття.

— Даниле?

Водій відчинив дверцята.

— Їдемо?

Він ще раз подивився у бік парку.

— Так.

Автомобіль повільно рушив.

Та Данило чомусь не міг відвести погляду від дзеркала заднього виду.

— Пам'ятаєш старий сад? — запитав Максим.

Усмішка на обличчі Софії згасла.

— Пам'ятаю.

— Я часто проходжу повз нього.

Вона різко зупинилася.

— Він... ще існує?

— Так. Будинок давно перебудували. Але яблуні й кілька клумб залишилися.

Софія відчула, як серце боляче стиснулося.

— Я жодного разу не наважилася туди повернутися...

Максим уважно подивився на неї.

— Знаєш... Іноді, щоб загоїти стару рану, потрібно подивитися їй просто в очі.

Вона мовчала.

— Поїхали туди в неділю.

— Не знаю...

— Я буду поруч.

Софія подивилася на нього.

У його очах була лише щира підтримка.

— Добре.

Вона ще не знала, що ця поїздка змінить усе.

Бо саме біля старого будинку вона знайде річ, яка змусить її засумніватися в тому, у що вона вірила всі ці роки.

І саме з цього моменту минуле почне повертатися в її життя.