Розділ 10

Софія стояла біля вікна свого кабінету.

У руках вона повільно крутила срібний кулон у формі маку.

Сонячний промінь ковзнув по холодному металу, і на мить їй здалося, що час повернувся назад.

...

— Софійко! Де ти заховалася?

Дівчинка визирнула з-за старої яблуні й засміялася.

— Не знайдеш!

— Та невже?

Батько навмисне ходив садом, удаючи, що не бачить її.

— Може, вона за кущем смородини?

Софія тихенько засміялася.

— Ні...

— А може, біля криниці?

Вона вже ледве стримувала сміх.

Наступної миті батько зненацька опинився поруч.

— Попалася!

Він підхопив доньку на руки й закружляв.

— Тату! Пусти!

— Нізащо.

Їхній сміх лунав на весь двір.

Мама вийшла на ґанок із тарілкою ще гарячих пиріжків.

— Ну досить вам пустувати. Обід уже чекає.

— Зараз, — відповів батько.

Він посадив Софію на стару дерев'яну гойдалку.

Навколо хвилювалися червоні маки.

— Бачиш їх? — запитав він.

— Так.

— Люди думають, що мак — це просто гарна квітка. Але для мене він означає силу.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Бо після кожної бурі він знову цвіте. Я хочу, щоб і ти була такою.

Він дістав із кишені маленьку коробочку.

— Це тобі.

Софія обережно відкрила її.

Усередині лежав срібний кулон у вигляді маку.

— Гарний...

— Обіцяй, що носитимеш його лише тоді, коли повіриш у себе. Не тому, що він дорогий. А тому, що він нагадуватиме тобі: навіть після найтемнішої ночі завжди сходить сонце.

— Обіцяю.

Вона міцно обійняла батька.

— Я люблю тебе, тату.

— І я тебе, моя квіточко.

...

— Софіє?

Вона здригнулася.

Перед нею стояла Оксана.

— Вибач... Я тебе вже двічі кликала.

Софія швидко витерла сльозу.

— Замислилася.

— Усе гаразд?

Вона подивилася на кулон, який усе ще стискала в долоні.

— Так... Просто іноді минуле повертається тоді, коли його зовсім не чекаєш.

Вона сховала кулон під блузку й усміхнулася.

Та глибоко в серці знову почула голос батька:

— «Будь сильною, моя дівчинко. Одного дня ти зрозумієш, навіщо доля привела у твоє життя червоний мак...»