Розділ 9

"Довіра народжується не зі слів, а з вчинків."

До кінця робочого дня залишалося трохи більше двох годин.

Софія втретє переглядала електронні файли.

Щось не давало їй спокою.

— Не може бути... — тихо прошепотіла вона.

У журналі змін навпроти її документа стояла інша година редагування.

І найголовніше — у цей час вона була разом із Данилом на зустрічі з партнерами.

Хтось скористався її комп'ютером.

— Оксано, — покликала вона. — Ти пам'ятаєш, хто залишався в кабінеті після нашого від'їзду?

Оксана задумалася.

— Майже всі пішли додому... Аліна сказала, що ще трохи попрацює.

Софія мовчки кивнула.

Тепер вона майже не сумнівалася.

Але припущення — це ще не доказ.

Вона постукала у двері кабінету директора.

— Заходьте.

Данило саме закривав ноутбук.

— Знайшли щось?

Софія поклала перед ним роздруківку.

— Подивіться на час останнього редагування.

Він уважно переглянув документ.

— Ви в цей момент були зі мною.

— Саме тому я й прийшла.

Данило натиснув кнопку внутрішнього телефону.

— Ігорю, зайдіть, будь ласка.

За хвилину до кабінету увійшов чоловік років сорока.

— Це начальник служби безпеки, — пояснив Данило. — Перевірте записи з камер спостереження за вчорашній вечір. Особливо сьомий поверх.

— Зрозозумів.

Софія здивовано подивилася на Данила.

— Ви мені все-таки повірили?

Він відповів не одразу.

— Я повірив фактам.

Наступного ранку Ігор поклав на стіл директора флешку.

— Камери все зафіксували.

На екрані було видно, як майже всі працівники залишили офіс.

Через кілька хвилин у кадрі з'явилася Аліна.

Вона озирнулася, підійшла до столу Софії, увімкнула її комп'ютер і почала щось змінювати в документах.

У кабінеті запала тиша.

Данило мовчки переглянув запис до кінця.

Його обличчя стало суворішим.

— Покличте Аліну.

За кілька хвилин вона зайшла до кабінету.

— Ви хотіли мене бачити?

— Хотів.

Данило повернув до неї монітор.

Усмішка зникла з її обличчя.

— Я можу пояснити...

— Пояснити що?

— Я...

Вона замовкла.

— Ви змінили документи своєї колеги. Це серйозне порушення.

— Я лише хотіла...

— Нашкодити людині, яка нічого вам не зробила?

Аліна опустила голову.

— Напишіть заяву на звільнення.

Вона різко підвела очі.

— Через неї?

— Через ваш вчинок.

— Даниле...

— Для вас я — пан Орлов.

У його голосі не було злості.

Лише розчарування.

Аліна мовчки вийшла, тихо зачинивши двері.

Того ж дня Данило сам підійшов до робочого місця Софії.

Увесь відділ завмер.

— Пані Ковальчук.

Софія підвелася.

— Я хочу перепросити.

У кабінеті стало так тихо, що було чути, як працює кондиціонер.

— За те, що допустив думку, ніби ви могли зробити це навмисно.

Софія ледь усміхнулася.

— Дякую.

— І ще...

Він простягнув їй синю папку.

— Вона вам знадобиться.

Їхні пальці випадково торкнулися одне одного.

Лише на мить.

Але обидва чомусь одразу відвели погляди.

Ніхто з них ще не розумів, що саме цієї миті між ними зникла перша крижана стіна.

Попереду на них чекали нові випробування. Та найважче з них було ще попереду — правда про минуле, яка могла назавжди розлучити їхні серця.