Розділ 7

"Найважче побачити справжню людину за маскою, яку вона носила роками."

Дощ не вщухав.

Краплі ритмічно стукали по вікнах маленького кафе, а за склом усе зливалося в сіру завісу.

Офіціантка поставила на стіл дві чашки ароматної кави й тарілку з теплими сирниками.

— Приємного апетиту.

Софія збентежено подивилася на Данила.

— Я не замовляла...

— Я теж, — спокійно відповів він.

Офіціантка засміялася.

— Це від господині закладу. Вона сказала, що молоді люди не повинні сидіти голодними.

Софія мало не вдавилася чаєм.

— Ми... не...

Данило лише ледь усміхнувся.

— Дякуємо.

Коли офіціантка відійшла, Софія тихо промовила:

— Вона неправильно зрозуміла.

— Таке трапляється.

— Вас це не бентежить?

— Ні. А вас?

Софія зніяковіло опустила очі.

— Просто не люблю, коли люди роблять поспішні висновки.

— Це хороша риса.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ви зараз мене похвалили?

— Не звикайте.

Софія не втрималася й тихо засміялася.

Данило вперше почув її сміх.

Щирий.

Легкий.

На якусь мить він навіть забув, що вони лише колеги.

Коли дощ трохи вщух, вони знову вирушили в дорогу.

Зустріч із партнерами тривала майже три години.

Софія уважно відповідала на запитання, швидко знаходила потрібні документи й жодного разу не розгубилася.

Після завершення переговорів один із партнерів потиснув Данилові руку.

— У вас дуже сильна команда.

Данило подивився на Софію.

— Так.

Лише одне коротке слово.

Але для Софії воно означало більше, ніж довга промова.

Дорогою назад уже сутеніло.

Сонце повільно ховалося за обрій, забарвлюючи небо в золотаво-рожеві кольори.

Раптом автомобіль різко загальмував.

Попереду, біля узбіччя, стояла літня жінка.

Поруч із нею лежав перекинутий велосипед.

Данило одразу вийшов із машини.

— Ви не постраждали?

— Ні, сину... Ланцюг зіскочив, а я сама не можу його поставити.

Софія теж підійшла.

За кілька хвилин Данило вже забруднив руки мастилом, лагодячи велосипед.

Жінка з усмішкою дивилася на нього.

— Дай Боже вам здоров'я.

— Нема за що.

Він навіть не взяв серветку, яку простягнула Софія.

Просто витер руки об стару ганчірку.

Коли вони знову сіли в машину, Софія довго мовчала.

У її голові ніяк не складалися дві різні людини.

Холодний і вимогливий директор.

І чоловік, який без вагань зупинився допомогти незнайомій жінці.

— Що? — запитав Данило, помітивши її погляд.

— Нічого.

— Ви вже вдруге сьогодні говорите неправду.

— Чому ви так вирішили?

— Бо коли людина каже «нічого», але дивиться саме так, значить, думає про щось важливе.

Софія усміхнулася.

— Ви виявилися не таким, як я думала.

Данило міцніше стиснув кермо.

— Не поспішайте робити висновки, Софіє.

— Це ви мені кажете?

Він подивився на неї й уперше за весь час по-справжньому усміхнувся.

Усмішка змінила його обличчя до невпізнання. І Софія несподівано для себе подумала, що усміхатися йому набагато більше личить, ніж ховатися за холодною маскою. Та вона ще не знала, що в цей самий вечір Аліна, спостерігаючи, як директор і Софія разом повертаються до офісу, уже почала будувати план, який мав назавжди посварити їх.