Розділ 6

"Часом доля зачиняє одні двері лише для того, щоб двоє людей опинилися поруч."

Наступного ранку Софія прийшла до офісу ще до початку робочого дня.

На її столі вже лежала папка з документами, які вона готувала майже до ночі.

Вона ще раз уважно перевірила кожну цифру.

— Доброго ранку, — усміхнулася Оксана. — Ти що, ночувала на роботі?

— Майже.

— Пан Орлов любить, коли все ідеально.

— Я це вже зрозуміла.

За кілька хвилин пролунав дзвінок.

— Пані Ковальчук, директор просить вас піднятися.

Софія взяла папку й попрямувала до ліфта.

— Заходьте.

Данило саме застібав ґудзик на піджаку.

— Документи готові?

— Так.

Він швидко переглянув кілька сторінок.

Його суворий вираз обличчя не змінився.

— Добре.

Софія мовчала, чекаючи наступного доручення.

— Ви їдете зі мною.

Вона здивовано підняла голову.

— Перепрошую?

— Через годину зустріч із партнерами в сусідньому місті. Людина, яка мала їхати, захворіла. Ви готували звіти, тому знаєте всі цифри.

— Але ж...

— Це проблема?

Софія випросталася.

— Ні. Просто несподівано.

— Тоді збирайтеся. Виїжджаємо за двадцять хвилин.

Чорний автомобіль плавно залишив територію офісу.

Перші кілька кілометрів вони їхали мовчки.

Софія дивилася у вікно.

Данило уважно стежив за дорогою.

— Ви завжди така мовчазна? — несподівано запитав він.

— Не завжди.

— Тоді чому зараз мовчите?

— Бо не знаю, про що говорити з директором.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Можете називати мене Данилом. Коли ми не в офісі.

— Це навряд чи буде доречно.

— Чому?

— Бо ви все одно залишаєтеся моїм керівником.

Данило коротко кивнув.

— Справедливо.

Знову запанувала тиша.

Та цього разу вона вже не була незручною.

За містом почалася сильна злива.

Дощ був таким густим, що двірники ледве встигали очищати лобове скло.

— Схоже, доведеться зупинитися, — сказав Данило.

Попереду світилася вивіска невеликого придорожнього кафе.

Вони зайшли всередину, рятуючись від дощу.

У приміщенні пахло свіжою випічкою та кавою.

Софія сіла біля вікна.

За кілька хвилин офіціантка принесла чай.

— Любите дощ? — запитав Данило.

— Колись любила.

— А тепер?

Софія трохи помовчала.

— Він нагадує про день, коли моє життя змінилося.

Данило не став розпитувати.

Він лише тихо сказав:

— У кожної людини є день, який хотілося б викреслити з пам'яті.

Софія вперше уважно подивилася на нього.

У його очах не було холодності.

Лише втома.

І якийсь глибокий смуток, який він майстерно приховував від інших.

Саме в цю мить вона вперше подумала:

«Можливо... він не такий, яким хоче здаватися.»

Та вона швидко відігнала цю думку.

Вона ще не знала правди про Данила.

А він — правди про неї.

І саме ці дві таємниці незабаром мали зіткнутися, як дві річки після довгої розлуки.