Розділ 5

"Іноді одна випадкова розмова здатна змінити чиєсь життя. А іноді — лише його початок."

Після розмови з Данилом Софія ще довго не могла зосередитися.

Його коротке «Дякую» не виходило з голови.

«Дивний він... Спочатку поводиться так, ніби всі навколо йому заважають, а потім дякує за звичайну роботу.»

— Софіє, — покликала Оксана. — Ходімо на обід. У нас тут є маленька традиція — новеньких самих не залишаємо.

Вони спустилися до кафе на першому поверсі.

За столиком уже сиділи Назар і Андрій.

Розмова була легкою. Колеги розповідали кумедні історії про роботу, згадували корпоративи й жартували між собою.

Лише Аліна сиділа трохи осторонь.

Вона мовчки помішувала каву, уважно спостерігаючи за Софією.

— То звідки ти? — поцікавилася Оксана.

— Звідси. Просто кілька років жила в іншому місті.

— Повернулася назавжди?

— Сподіваюся.

— У тебе є хлопець? — усміхнувся Назар.

Софія ледь засміялася.

— Ні. Зараз мені не до цього.

— Це ненадовго, — пожартував він.

Аліна різко поставила чашку на блюдце.

— У нас тут роботи багато. Не думаю, що в когось буде час на романи.

Її слова прозвучали гостріше, ніж вона хотіла.

За столом на мить запанувала тиша.

— Аліно, не лякай новеньку, — усміхнулася Оксана.

Після обіду Софія повернулася до свого столу.

Минуло лише кілька хвилин, як знову задзвонив телефон.

— Пан Орлов просить вас зайти.

Софія здивовано підвелася.

«Знову?»

Вона постукала у двері.

— Заходьте.

Данило сидів за столом, переглядаючи документи.

Не підводячи очей, він сказав:

— Присядьте.

Софія мовчки сіла.

— Завтра вранці я їду на зустріч із партнерами. Потрібно підготувати фінансові матеріали. Марина сказала, що ви впораєтеся.

— Добре.

— Але є одна умова.

Софія уважно подивилася на нього.

— Я не терплю недбалості. Якщо ви в чомусь не впевнені — краще запитайте. Помилки коштують дорого.

— Я це розумію.

Він нарешті підняв погляд.

— Не сумніваюся.

У його голосі вже не було тієї холодності, що під час першої зустрічі.

Софія теж це помітила.

— Я можу йти?

— Так.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли почула:

— І ще...

Софія озирнулася.

— Гарна підвіска.

Вона мимоволі торкнулася срібного маку на шиї.

— Це подарунок мого батька.

На обличчі Данила майнула тінь спогаду.

— Бережіть її.

Він знову опустив очі в документи, ніби шкодував, що сказав зайве.

Софія тихо вийшла.

Вона не знала, чому ці прості слова так схвилювали її.

А Данило ще кілька хвилин дивився на зачинені двері.

Перед його очима стояв такий самий червоний мак, який колись тримала в руках найдорожча людина в його житті.

Він повільно заплющив очі.

— Невже це просто збіг?..

За дверима кабінету Аліна бачила, як Софія виходить із директорського офісу вдруге за день.

Її пальці міцно стиснули теку з документами.

— Ні... — прошепотіла вона. — Цього разу я не дозволю нікому забрати те, що має бути моїм.