Розділ 3

Розділ 3.

"Іноді одна випадкова зустріч змінює не лише день, а й усе життя."

Софія ще кілька секунд стояла нерухомо.

— Ви можете проходити, пані Ковальчук, — привітно озвалася адміністраторка. — Вас уже чекають.

Софія кивнула, хоча серце калатало так сильно, що, здавалося, його чує весь поверх.

У кабінеті на неї чекали керівниця відділу кадрів Марина Ігорівна та начальник фінансового відділу.

— Доброго дня. Сідайте, будь ласка.

Співбесіда почалася спокійно.

Питання стосувалися навчання, попереднього досвіду, знання комп'ютерних програм.

Софія відповідала впевнено.

— Ви закінчили університет із відзнакою? — перепитала Марина Ігорівна.

— Так.

— Це вражає.

Раптом у двері тихо постукали.

— Можна?

До кабінету зайшов Данило Орлов.

Усі одразу підвелися.

— Доброго дня, — коротко привітався він.

Його погляд одразу зупинився на Софії.

— Це та кандидатка?

— Так, — відповіла Марина Ігорівна.

Данило перегорнув резюме.

— Софія Ковальчук...

Він підняв очі.

— То ви все ж дійшли до співбесіди.

Софія стримано всміхнулася.

— Як бачите.

Марина Ігорівна відчула напругу між ними.

— Ви... вже знайомі?

— Випадково зустрілися в холі, — спокійно відповів Данило.

Він уважно переглянув диплом, сертифікати та рекомендації.

— Чому повернулися саме сюди?

Запитання прозвучало несподівано.

Софія на мить замовкла.

— Бо це моє рідне місто.

— І тільки?

— Так.

Данило ще кілька секунд дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, чи говорить вона правду.

Потім закрив теку.

— Добре.

Він уже збирався вийти, коли раптом сказав:

— Приймаємо.

Марина Ігорівна здивовано подивилася на нього.

— Але ми ще не...

— Я вже ухвалив рішення.

У кабінеті запала тиша.

Софія не могла повірити почутому.

— Вітаю, пані Ковальчук. Завтра о дев'ятій чекаємо вас на роботі.

Данило розвернувся й вийшов.

Коли двері зачинилися, Марина Ігорівна усміхнулася.

— Якщо чесно, це вперше за багато років, коли пан Орлов особисто втрутився у співбесіду.

— Чому? — здивувалася Софія.

— Він дуже рідко звертає увагу на нових працівників.

Софія опустила погляд.

Вона згадала їхню ранкову суперечку.

«Чому він усе ж узяв мене на роботу?..»

Вона ще не знала, що Данило поставив те саме запитання самому собі.

Стоячи біля панорамного вікна свого кабінету, він дивився на місто.

Перед очима знову поставали зелені очі дівчини, яка не злякалася сперечатися з ним.

Він ледь усміхнувся.

— Цікава...

І вперше за довгий час відчув, що ця зустріч була не випадковою.