Розділ 2

"Доля завжди знаходить спосіб звести тих, хто ще не знає, що належить одне одному."

Наступного ранку Софія прокинулася раніше за будильник.

Сонце лише починало торкатися дахів будинків, а на кухні вже пахло свіжою кавою.

— Не хвилюйся так, — усміхнулася мама, ставлячи перед донькою чашку. — Ти обов'язково знайдеш роботу.

— Сподіваюся, — тихо відповіла Софія.

Вона поправила комір світлої блузки, ще раз переглянула документи й глибоко вдихнула.

Сьогодні починався новий етап її життя.

Будівля компанії «Орлов Group» вражала своїми розмірами.

Скляний фасад віддзеркалював блакитне небо, а біля входу поспішали працівники.

Софія на мить зупинилася.

— Усе буде добре, — прошепотіла сама собі.

У просторому холі панувала ділова метушня.

— Доброго дня, — звернулася вона до адміністраторки. — У мене співбесіда на десяту.

— Ваше ім'я?

— Софія Ковальчук.

Дівчина перевірила список і ввічливо усміхнулася.

— Будь ласка, зачекайте кілька хвилин.

Софія сіла біля великого панорамного вікна.

Її увагу привернула картина на стіні.

На ній було зображене поле червоних маків.

Вона мимоволі торкнулася кулона на шиї.

— Гарна картина, правда?

Поряд сіла літня прибиральниця.

— Дуже...

— Кажуть, її обрав сам власник компанії.

Софія здивовано підняла брови.

— Серйозно?

— Так. Дивно, правда? Такий суворий чоловік, а любить маки...

Не встигла Софія нічого відповісти, як двері ліфта відчинилися.

У холі одразу запала тиша.

Усі працівники ніби завмерли.

Із ліфта вийшов високий чоловік у темно-синьому костюмі.

Його кроки були впевненими, а погляд — холодним і зосередженим.

— Доброго ранку, пане Орлов.

— Доброго ранку.

Він коротко відповідав кожному, не зупиняючись ні на мить.

Саме в цей момент Софія підвелася.

Папка з документами вислизнула з її рук.

Аркуші розлетілися по блискучій підлозі.

Чоловік різко зупинився.

На кілька секунд їхні погляди зустрілися.

Данило мовчки нахилився, підняв один із аркушів і простягнув його Софії.

— Наступного разу уважніше.

Його голос був спокійним, але холодним.

Софія швидко забрала документ.

— Наступного разу можна просто допомогти, а не робити зауваження.

У куточках його губ ледь помітно з'явилася усмішка.

— Ви завжди так відповідаєте незнайомим?

— Лише тим, хто поводиться зверхньо.

На мить між ними запанувала тиша.

Данило уважно подивився на дівчину.

У її очах не було страху.

Вона не відвела погляду.

Це його здивувало.

— Цікаво... — тихо промовив він.

— Що саме?

— Нічого.

Він розвернувся й попрямував до ліфта.

Працівники мовчки проводжали його поглядами.

Софія тихо видихнула.

— І хто це такий?..

Адміністраторка, почувши її слова, ледь не впустила планшет.

— Це був Данило Орлов... власник компанії.

Софія завмерла.

— Чудово... — ледь чутно сказала вона. — Схоже, співбесіду я вже провалила...