Пролог. Розділ 1.

Пролог

"Кажуть, червоний мак розквітає навіть там, де земля пам'ятає біль. Мабуть, людське серце вміє так само..."

Літній вітер лагідно гойдав високі трави. Сонце ще тільки піднімалося над обрієм, огортаючи золотою ковдрою невеликий будинок із білими вікнами. За ним простягався сад, у якому цвіли троянди, півонії та десятки яскраво-червоних маків.

Восьмирічна Софійка босоніж бігла вузенькою стежкою.

— Тату! — дзвінко покликала вона.

Чоловік, який саме поправляв дерев'яну огорожу, обернувся й широко усміхнувся.

— А ось і моя помічниця.

Софійка кинулася йому на шию.

— Мам казала, що ти знову працюєш із самого ранку.

— Хтось же має доглядати цей будинок, — усміхнувся батько. — Одного дня він буде твоїм.

Дівчинка озирнулася навколо.

Для неї це місце було цілим світом. Старий сад, дерев'яна гойдалка, криниця, білий пес Рекс і безкрая галявина маків.

— А чому ти так любиш маки? — запитала вона, зриваючи одну квітку.

Батько присів поруч.

— Бачиш, які вони ніжні? Здається, достатньо одного сильного вітру — і пелюстки опадуть. Але щороку вони знову розквітають. Люди теж повинні так жити. Після будь-якого болю знаходити сили почати спочатку.

Софійка уважно слухала.

— Обіцяєш, що ніколи не забудеш мої слова?

Вона простягнула йому маленький мізинець.

— Обіцяю.

Батько засміявся й легенько торкнувся своїм мізинцем її.

Тоді вони ще не знали, що життя зовсім скоро перевірить цю обіцянку.

Минали роки.

Софії виповнилося вісімнадцять. Вона закінчувала школу й мріяла вступити до університету. Її мама пекла найсмачніші пироги в місті, а батько працював не покладаючи рук, щоб донька мала майбутнє. Та одного дощового вечора все змінилося. Біля будинку зупинився чорний автомобіль. З нього вийшли троє чоловіків. Батько довго розмовляв із ними на ґанку. Голоси ставали дедалі гучнішими. Софія стояла за фіранкою й нічого не розуміла. Через кілька хвилин мама заплакала. Батько мовчки опустив голову. А на столі лежали папери, які могли перекреслити все їхнє життя...

Дощ посилювався.

Краплі глухо били по даху, а важкі хмари затягнули небо. Софія стояла біля вікна й не могла відірвати погляду від чоловіків у чорних костюмах.

Батько запросив їх до будинку.

У кімнаті запанувала напружена тиша.

— Ми дали вам достатньо часу, пане Ковальчук, — холодно промовив один із чоловіків, поклавши на стіл теку з документами. — Борг має бути погашений.

— Я просив ще кілька місяців, — тихо відповів батько. — У мене є покупець на землю. Я все поверну.

— Уже пізно.

Мама Софії зблідла.

— Будь ласка... Це наш дім. Тут виросла наша донька.

Чоловік навіть не подивився на неї.

— Рішення остаточне.

Софія більше не могла слухати. Вона вибігла до кімнати.

— Не смійте! Це наш будинок!

Батько одразу підвівся.

— Софійко, йди до своєї кімнати.

— Ні! Вони не мають права!

Чоловік у костюмі лише коротко глянув на неї.

— Дівчинко, це справи дорослих.

— Мені байдуже! Ви хочете забрати все, що в нас є!

У кімнаті запала тиша.

Батько ніжно поклав руку доньці на плече.

— Послухай мене... Що б не сталося, ми залишимося родиною. А дім — це не лише стіни.

У Софії на очах виступили сльози.

— Але це наш дім...

Батько міцно обійняв її.

— Іноді життя забирає в нас те, що ми любимо. Але ніколи не забере нашу гідність.

Через тиждень вони збирали речі. Кімнати, у яких ще вчора лунав сміх, тепер були майже порожні. Мама загортала в газету сімейний сервіз. Батько мовчки складав інструменти. Софія вийшла до саду. Маки ще цвіли. Вона присіла навпочіпки й обережно торкнулася червоної пелюстки.

— Пробачте... — прошепотіла вона невідомо кому — квітам, будинку чи власному дитинству.

Раптом позаду почувся голос батька.

— Я знав, що знайду тебе тут.

Він простягнув їй невеличкий згорток.

— Відкрий.

Усередині лежала маленька срібна підвіска у формі червоного маку.

— Коли тобі буде важко, подивися на неї. І згадай, що я тобі колись сказав.

Софія вже не стримувала сліз.