Повний текст

Невелика передмова

1.

Іспанія складається з сімнадцяти Автономних Областей, найбільші з яких розділені своєю чергою на провінції, яких загалом п'ятдесят.

Північно-західні області (Галісія, Астурія, Кантабрія та Наварра) та південно-східні (Андалусія, Мурсія та Валенсія) схожі одна на одну приблизно так само, як… ну… Львів на Луганськ, наприклад. І мова аж ніяк не про архітектурні та природні краси або хто там більшою мірою іспанець.

2

У лісових та домашніх духів в Іспанії давно не вірять.

Однак у північних регіонах так званої Північної Третини (Галісія, Астурія, Кантабрія, північні Наварра, Арагон та Каталонія) пам’ять про такі явища, як домовики, русалки, лісовики та інші мешканці місцевого дохристиянського пантеону, хай і уривчасто, але збереглася у формі культурної спадщини, фольклору та казок. О, північна Наварра! Католицька мітла пройшлася й там, звісно, але дуже поверхово.

А на півдні та в центрі ця пам'ять збереглася набагато слабше, і пізніший арабський вплив дуже помітний. 700 років Дамаського халіфату не пройшли безслідно. Попри всі зусилля католицької церкви. Всерйоз ці перекази тепер не сприймають навіть люди похилого віку в глухих селах ні на півночі, ні на півдні, ніде. Етнографічні дослідження є. Є й літературні спроби відобразити та зафіксувати. Але...

3

Цикл складається з трьох самостійних новел, сюжети яких побудовані на сучасних реаліях та кельтському фольклорі північних регіонів Іспанії.

Хоча головними героями всіх трьох новел виступають діти та підлітки, автор не вважає цей твір виключно дитячою та підлітковою літературою. До того ж дорослі також присутні.

Хоча персонажі-підлітки зустрічаються не тільки з оманливо забавними, але і з реально небезпечними Істотами і ускочують у різні халепи, автор не відносить цей цикл до жанру жахів. Фінал завжди благополучний, всі живі і наприкінці, і на протязі.

4

Покопавшись у місцевому фольклорі, а також щоб забезпечити собі свободу сюжетного маневру, автор сформулював собі деякі принципи світоустрою для написання даного циклу:

Так звані казкові/міфічни/фольклорнi Iстоти існують насправді.

Фольклор не зберіг всієї правди про них. Насправді все набагато складніше.

Та й тієї правди, що збереглася у народній пам'яті, люди часто не знають. У Істот інша логіка, інші системи цінностей, інше розуміння про добро і зло. Вони сильні та недовірливі до людей, але часто наївні і навіть безпорадні перед людською зарозумілістю. Пам'ятають добро, не пробачають образ. Навмисні контакти Істот з людьми винятково рідкісні і майже завжди випадкові. Але зрідка, у певні дні та при збігу певних обставин, Істоти виходять до людей за власною ініціативою. Вони діють завжди за Законом (власним, але все ж таки). Закон колись був загальним, тільки люди про нього забули. Виявляють суворість та/або навіть жорстокість тільки у відповідь на недотримання Закону людьми. Люди вкрай самовпевнені і не пам'ятають дідівської мудрості “Не буди лихо, поки воно тихо”. Тому що відмовка “Я не знав” не приймається.

Проте найбільша загроза людині – не міфічні істоти, а вона сама, її легковажність і зневага як до давніх знань, так и до іншої людини.

5

Пошуки автором інформації на тему виявили багато спільного зі східнослов'янською міфологією, хоча цілком оригінальні персонажі теж є. Здавалося б – де Піренейський півострів, і де Східна Європа, а от ба, яке діло.

З іншого боку – що тут такого вже дивного? Зверніть увагу на низку топонімів: ГАЛичина – ГАЛлія – ГАЛісія – ПортуГАЛія. Та й казки країн, що географічно дуже віддалені одна від одної, часто виявляються схожими просто дивовижним чином.

6

Окремого "Бестіарію" не буде, оскільки в тексті Істоти описані досить докладно.

Отже, запрошую.

Червоний ковпачок

(Новела Перша)

Про цю історію дуже мало хто знав. Як і про всі інші подібні історії. Тільки той і знав, хто в них вплутався. Не ті це історії, щоб розповідати про них усім охочим. Не повірить ніхто. Пальцем біля скроні покрутять, а то й до фахівця направлять.

Так от…

- 1 -

Хлопчика звали Уго, і йому ще не було одинадцяти, коли одного вечора наприкинці літа його терпіння завершилося успіхом і на зарослому городі, що з'єднувався з іще більш зарослим садом-городом сусідньої руїни, він нарешті побачив червоний ковпачок домовика.

Червона цятка рухалася в зеленій траві не дуже-то й швидко. Можливо, Уго засік би її й раніше, але ще жодного разу раніше він не пролежав у засідці так довго. Він мало вже не заснув тоді, і стемніло майже повністю. Він потім дивувався: як не підстрибнув на місці, не закричав?..

Червона цятка рухалася крізь зелень трави. Це не міг бути метелик: надто темно. І метелики не пробираються крізь траву. І рухаються швидше і взагалі інакше. Уго завмер, намагаючись не сопіти, не ворухнутися і навіть не моргати.

Крізь траву, з сусідньої ділянки до їхнього будинку, розсуваючи стебла трави, як розсувають зарості очерету, комишу чи іншої густої рослинності, пробирався крихітний чоловічок.

Утім, не такий уже й крихітний: сантиметрів двадцять п'ять. Весь злегка кривуватенький, з непропорційно великими руками і ногами, взутий у деревняки – як у Піноккіо малюють. Носик у нього був теж видатний, але – гачкуватий. Одягнений він був у коротку курточку невизначеного буро-зеленого кольору, ближче все-таки до зеленого, і в коричневі штанці, застебнуті під колінами. Червоний ковпачок із пензликом на кінці, в'язаний із товстих грубих ниток, увінчував його досить, правду кажучи, страшненьку голівку.