Червоний Демон

Кінець листопада в цьому році зовсім не тішив погодою. Вже кілька днів місто потопало в густому тумані, від чого навіть повітря здавалося мокрим. Сирість пробирала до кісток, тому Софія міцніше застібнула комір і затягнула шарф. Тьмяне світло старих вуличних ліхтарів розсипалося сотнями відблисків по вологій чорній бруківці.

Софія ніяк не могла викинути з голови фразу, котру випадково почула сьогодні на перерві.

"Червоний Демон повернувся у місто".

Вона знала, що цього не може бути. Він не з’являвся вже сімнадцять років, навіщо йому повертатися? Софія обіцяла собі забути цю стару міську легенду, але… Увесь цей час вона чекала на нього.

[- А де його бачили? Не знаєте?

- Соню, це ж всього лише легенда! Чого тільки не придумають старшокласники, щоб залякати дітей?]

Так, чого тільки не придумають. Але ж вона його бачила! Тоді, сімнадцять років тому, це його холодні сіро-зелені очі дивились на неї крізь менгу.

Можливо, їй дійсно здалось? Можливо, вона так сильно його кохала, що просто не дозволяла собі забути це? Бо ж цей мовчазний привид зовсім не схожий на того життєрадісного юнака, якого вона знала в студентські роки.

Софія зупинилась. Її очі мокрі. Сльози? Ні, це всього лише туман. "Не плач, дурепо! Який приклад ти показуєш дітям?". Безглуздо плакати через власні помилки. Потрібно було поговорити з ним, поки він був живий. Але вони навіть не були знайомі! У нього були свої друзі, свої турботи, дівчина, з якою він був щасливим, грандіозні плани на майбутнє... Вона могла тільки спостерігати за ним зі сторони.

А потім він помер.

Був кінець листопада, але погода, на диво, залишалася теплою. Дерева вже скинули листя, і крізь кострубате галуззя можна було побачити околиці міста. Кладовище зовсім не здавалось похмурим, - сірі і чорні могильні плити прикрашені хризантемами і штучними квітами. Після похорон Софія приходила сюди майже щодня і годинами сиділа в тіні кипарисів. В той вечір вона затрималась в університеті, і сонце вже сідало, коли дівчина повернула на центральну алею кладовища. Живі сюди, хоч і рідко, та все ж приходили, тому Софія зовсім не злякалась, коли здалеку, навпроти неї, з’явилася темна висока фігура. Але щось було не так.

Все було не так.

Повільно, наче пливучи в повітрі, повз неї верхи на чорному коні проїхав вершник, з ніг до голови зодягнутий в червоні лати.

Акаоні. Червоний демон.

Самурай на мить зупинився і пильно подивився на дівчину. Вакі-дате – гострі бичачі роги на шоломі, і жахлива чорна маска-мемпо, що закривала обличчя, робили його схожим на диявола. Але очі… Софія впізнала б ці очі серед мільйонів – то без сумніву був він.

Самурай? Так ось, як виглядає його душа. Червоний Демон дивився на неї, наче чогось чекав, але Софія не могла промовити ні слова. Привид попустив вуздечку, і кінь повільно покрокував далі. Стукіт його копит ще кілька хвилин лунав безлюдними лабіринтами кипарисових алей, а потім все затихло.

Він не з’являвся сімнадцять років.

Софія подумала, що не завадить заварити трав’яного чаю, повернувшись додому. Хай йому грець! Їй лише за тридцять, а вона вже перетворилась в стару діву. Досить жити ілюзіями, потрібно кидати цю нудну вчительську роботу, можливо, навіть переїхати подалі звідси. Але… «Червоний Демон повернувся у місто».

Це всього лише вигадка школярів.

Софія стягнула рукавички і спробувала намацати ключі на дні сумки. Темний провулок топив її в вогкому нічному мороці. Раптовий порив вітру дмухнув їй у спину, і по шкірі пробіг холод.

Жінка на мить завмерла. У потилицю їй важко дихав чорний кінь.

Софія знала, що там позаду Червоний Демон дивиться на неї все тими ж сіро-зеленими очима, чогось чекаючи, але вона не оберталась. Йому, як і раніше, дев’ятнадцять, він все такий же усміхнений юнак, закоханий у свою дівчину. А вона втратила сімнадцять років, вірячи у диво. Пора відпустити минуле. Софія зайшла у будинок і зачинила двері. Безлюдна нічна вулиця захлиснулась в непроглядному сірому тумані.