частина1. Червоний акцент Парижа

Зима опустила свій м’який білий покрив на вузькі вулички Парижа, перетворивши місто на казкову сцену. Сніг падав рідкими, але щільними пластівцями, тихо ковзаючи по старих кам’яних дахах, обіймаючи лавки на бульварах і повільно танцюючи у світлі ліхтарів. Вулиці пахли гарячим шоколадом і свіжоспеченими круасанами, а звуки міста, хоч і гомінливі, здавалися дуже ніжними та затишними.
Еліз, загорнувшись у своє улюблене червоне пальто, йшла повільно, дозволяючи холодному повітрю освіжати щоки, а сніжинкам гратися у її темному волоссі. Вона любила цю пору року, коли місто виглядає одночасно знайомо й чарівно, ніби Париж ховав у собі тисячі маленьких секретів, а вона могла випадково натрапити на один із них. Червоний колір пальта виділяв її серед сніжного білого міста, мов крихітний теплий акцент у білосніжній зимовій картині.
Вона крокувала повз затишні кав’ярні, де світилися лампи, випромінюючи тепле світло, і мимоволі поглядала на людей, що заходили за гарячими напоями. Здавалося, що кожна вулиця в Парижі має свою мелодію — стукіт каблуків по бруківці, дзвін велосипедних дзвоників, тихий сміх дітей, що ліпили сніговика на площі. Еліз зупинилася на мить, вдихаючи аромат кориці і кави, і посміхнулася сама собі.
Вона йшла, не надто поспішаючи, бо відчуття передчуття наповнювало серце теплом. Саме в такі моменти життя здається магічним, коли все — від снігу до запаху багетів — об’єднується у маленьку казку. І вона навіть не підозрювала, що сьогодні ця казка матиме особливого героя.
Вузька вуличка привела її до маленького мосту через Сену. Вітер підхопив її волосся і злегка підняв поділ пальта, змушуючи її сміятися з самої себе. Вона відчула, як серце б’ється швидше — дивне відчуття, немов хтось невидимий шепоче, що ось-ось щось зміниться назавжди.
І тоді, піднявши очі, вона побачила його.
Лука стояв на іншій стороні мосту, прислухаючись до тихого шелесту снігу під своїми черевиками, його погляд зупинився на червоному відтінку, який пробивався серед білого. Його очі, темні і глибокі, неначе тримали в собі весь Париж, і він відчув миттєву тишу всередині себе. Мить, яка могла б здатися просто випадковою, перетворилася на щось доленосне.
Еліз і Лука дивилися один на одного, і час зупинився. Вулиця, шум, холод — усе зникло. Лише вони двоє, і цей червоний акцент серед снігу, який ніби покликав його. Вона посміхнулася ледь помітно, а він відчув, як його серце тремтить.
   — Привіт… — нарешті зумів вимовити Лука, і його голос був тихим, але впевненим.
   — Привіт… — відповіла Еліз, дивлячись у його очі.
Між ними пролягла коротка пауза, наповнена невимовним розумінням, ніби вони давно знали одне одного. Лука зробив крок вперед, і її серце знову здригнулося від передчуття. Він простягнув руку, обережно, як до крихкого скарбу, і вона, не вагаючись, взяла її.
Сніг почав падати трохи сильніше, кружляючи навколо них, ніби саме місто святкувало їхню зустріч. Їхні пальці переплелися, а холод повітря перестав відчуватися, замінившись теплом, що текло від одне одного.
   — Ти… ти справді живеш тут? — запитав Лука, ще не відводячи погляду.
   — Так… — ледь чутно відповіла Еліз, і її серце билося так, ніби вона давно чекала цієї миті.
Вони почали повільно йти мостом уздовж Сени, розмовляючи мало, але кожне слово було важливим. Лука розповідав про свої улюблені куточки Парижа взимку, а Еліз сміялася, помічаючи дрібниці, які він помічає. Він показав їй затишну кав’ярню з теплим світлом, де завжди пахне ванільними круасанами, а вона розповіла про свою маленьку бібліотеку на Латинському кварталі, де любить проводити вечори.
Їхні кроки по бруківці були тихі, а сніг м’яко пружинив під ногами. Кожен погляд, кожна посмішка створювали особливий ритм. Париж, мов старий добрий друг, спостерігав за ними, а його вогники, виблискуючи на воді Сени, додавали магії в їхню зустріч.
   — Мені здається, ми вже колись зустрічалися… — прошепотіла Еліз, сміючись сама з себе.
   — Може… у наших снах, — відповів Лука, і в його голосі був відтінок ніжності, що змусив її серце прискорено битися.
Вони зупинилися на невеликому містку, і Лука, відчуваючи миттєву потребу не відпускати її, злегка нахилився. Їхні губи зустрілися в легкому, ніжному поцілунку, такому, що здавався тривалим навіть у коротку мить. Сніг кружляв навколо, але всередині вони відчули лише тепло одне одного.
Еліз відчула, як її червоне пальто стає символом цього моменту — яскравим і неповторним акцентом серед білої зими, що тепер назавжди залишиться у її пам’яті. Вона знала: цей день, ця зустріч, цей поцілунок — початок чогось великого, справжнього і доленосного.
Вони йшли містом, сміялися, інколи замовкаючи, щоб просто слухати Париж, що шепотів їм про любов. Сніг, холод і нічне місто більше не здавалися самотніми. Тепер у ньому були вони — і їхня перша, чарівна зустріч, що стала початком великої історії, якого Париж ще не бачив.
І, можливо, саме ця зима, це місто, цей червоний акцент на вулицях, назавжди залишаться у серцях Еліз і Луки, нагадуючи, що справжнє кохання іноді приходить несподівано, але завжди вчасно.