Вони не помітили

  - Ну, ти скоро !?

  - Так, Зараз!

Майкл кивнув й сказав :

  - Вибачте, я маю почимчикувати Відійти.

 Коли за ним закрилися двері, док кивнув :

  - Як добре, що я не (повинен) мушу вічно слухати тебе.

 Вона погодилася :

  - Бідний юнак, адже його це напевно виснажує.

 Після повернення Лендона дівчина вже зібрала необхідне.

  - Я буду носити чорний.

  - Ну-ну.

 Майклу подумалось :

"Може червоний виглядатиме все-таки більш молодіжно."

 Вони не зволікали. Усі вони хотіли почати нове життя. Хтось бажав відкинути страх, а хтось залишити у минулому усю гидоту й почати спочатку.

 Їх бажання сбулося. "Оздоблення" тієї самої землі зчезло з їх внутрішньої мапи, кожен з них повільно (із завмиранням сердця) спостерігав за тим, як на поверхні незвіданої для них землі розквітають троянди. Що могло бути прекрасніше ?

 Ні з того, ні з сього ... дівчину раптом смикнули за штанці. Ні Майкл, ні Лоуренс Гордон не відчули як вона зупинилася.

 Вона заспокола саму себе :

 "Тут порожньо. Ця порожня й одинока планета."

  - Не зовсім так.

"О, вона не зовсім поррожнина." *

Тихий шепіток... Вона відійшла та развернулася :

  - Ви.. Ви чули?

 Їй здалося, що її слова жінка сприйнял, як насмішку.

Усі вони віддалилися, а старенька й зовсім кудись поділася.

 Як і лялька.

 Коли вона звернула увагу на те місце, непоказний карапуз зник.

  - Ти що згинув!? Гей...

 Відповіддю їй послужив раптовий вітер, неголосний крик та шепіток. ...

 Вихор рвонув несподівано. Цей самий вихор ледве не сбив її з ніг. Криваві стіни Вінтерфелла завили, здавалося, замок здригнувся перед її поглядом. Планета протистуюче загуділа, як і сам замок. Важко було сказати, чи радий був замок таким гостям,

Адже не все нове приймається у цьому хворому світі.