РОЗДІЛ 9.1

ЗАПИС. ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ

Дорогою назад я кілька разів ловив себе на тому, що прокручую нашу розмову в голові, намагаючись зрозуміти, що саме мене зачепило. Формально все пройшло добре: контакт встановлено, інтерес позначено, обідню зустріч також призначено. Але внутрішнє відчуття рівної, контрольованої гри чомусь не приходило, і це дратувало значно більше, ніж будь-які відкриті труднощі.

Я змінив сорочку і вернувся в офіс. Тарас підняв голову від ноутбука і посміхнувся мені. Аня помахала рукою, не відриваючи погляд від екрана.

Я відразу з ходу повідомив друзів, що зустріч відбулася. Всі, як один, спрямували допитливі погляди на мене. Через кілька секунд мовчання друзі накинулися із запитанням — як, коли?

Я коротко переповів їм історії нашого знайомства і повідомив, що планую зустрітися з нею в обід. 

На роботі в мене виникли непередбачені обставини, і я затримався, тому сповістив Олю, щоб вона йшла у ресторан, в якому я зарезервував столик, а я підійду скоро. Було незручно починати таке більш тісне знайомство, але мені робота все-таки важливіша. Хоча й моя робота по суті залежала від Олі і від моїх подальших дій. У будь-якому випадку я вирішив докласти максимум своїх зусиль, щоб реабілітуватися та запустити наші відносини у правильне русло.

Згодом я підійшов до зазначеного місця, поправив манжет сорочки, мигцем глянувши на свій відбиток у скляних дверях ресторану. Темний піджак ідеально підкреслював колір моїх очей — тих самих очей, які, за його розрахунками, мали стати сьогодні головною пасткою для Олі. Я знав, що гарний. Знав, як діє моя посмішка: напіввідкрита, трохи ніякова, ніби сам не усвідомлюю своєї сили.

Оля вже чекала за столиком біля вікна. Вона виглядала… звичайно. Надто старалася: надто яскраві рум’яна, що видавали її хвилювання, надто яскрава помада. Вона була схожа на розкриту книгу, надруковану великим шрифтом. Нудно, але прибутково. Я подумки перерахував нулі в її майбутньому спадку, і це допомогло мені викликати на обличчі вираз щирого захоплення. Наша розмова наче ожила в пам’яті, так яскраво все запам’яталося.

— Олю, вибач, що змусив чекати, — він м’яко торкнувся її плеча, перш ніж сісти навпроти. — Світло від вікна робить тебе схожою на героїню з картин прерафаелітів.

Вона спалахнула. Це було так передбачувано, що Денису на мить захотілося позіхнути, але він лише глибше зазирнув їй у вічі.

— Дякую, Денисе… Ти теж дуже гарний. Я навіть трохи боялася, що ти передумаєш, — прошіпотіла вона, нервово крутячи серветку.

— Передумаю? — він здивовано підняв брову, нахиляючись ближче, створюючи інтимний простір, у якому існували лише вони двоє серед шуму ресторану. — Знаєш, у цьому місті багато шуму, багато фальшивих масок. Але коли я побачив тебе вперше, я відчув щось… справжнє. Ти не граєш, Олю. У тебе є те, чого бракує всім цим жінкам навколо — глибина, яку хочеться вивчати, як стару невідому карту.

Офіціант приніс меню, але Денис навіть не глянув на нього. Він не зводив очей з дівчини.

— Що ти любиш, Олю? Тільки не кажи про погоду чи роботу. Розкажи мені про те, що тебе лякає. Або про те, про що ти мрієш, коли залишаєшся наодинці з книжкою. Мені хочеться знати справжню тебе. — Ой, вибач, я ж тебе не налякав своїми запитаннями? — Я сьогодні весь час думаю про тебе, — усміхнувся Денис яскравою усмішкою.

— Ні, аж ніяк, мені дуже приємно це чути. Я також постійно думала про тебе, — усміхнулася у відповідь дівчина.

Далі Оля почала говорити. Вона розповідала про свою любов до старих бібліотек, про страх самотності, про те, як її ніхто ніколи не слухав так уважно. Денис слухав. Він був майстром слухання. Він кивав у потрібні моменти, злегка торкався її руки, ніби ненароком, і щоразу бачив, як у її зіницях спалахує той самий вогник беззахисного кохання.

«Боже, як це легко», — думав він, поки вона описувала свої дитячі спогади про дідусів дім. — «Ще два-три такі обіди, і вона віддасть мені не лише своє серце, а й усі банківські рахунки. Головне — не пересолити з солодким».

— Знаєш, — перебив він її м’яко, коли принесли основну страву, — люди часто кажуть, що гроші та статус — це головне. Але, дивлячись на тебе, я розумію, що це лише декорації. Важливо лише те, з ким ти готовий розділити тишу. Я давно не зустрічав людини, з якою мені було б так затишно мовчати.

Оля затамувала подих.

— Я теж це відчуваю, Денисе. Мені здається, що ми знайомі ціле життя.

— Можливо, в якомусь іншому житті я вже шукав тебе, — він підніс її руку до губ, ледь торкаючись шкіри.

Його внутрішній голос у цей момент цинічно підраховував вартість обіду, але обличчя залишалося маскою ідеального закоханого чоловіка. Він бачив, як вона «пливе», як зникають останні бар’єри її обережності. Для нього це була всього лише шахова партія, де фігурою була дівчина, а призом — свобода, яку дають великі гроші.

— Олю, пообіцяй мені одне, — серйозно сказав він, дивлячись їй прямо в душу. — Що б не сталося далі, ми будемо чесними один з одним. Світ такий жорстокий, давай хоча б ми створимо свій маленький острів правди?

Вона кивнула, ледь не плачучи від щастя. Денис посміхнувся — цього разу по-справжньому. Посміхнувся своєму тріумфу. Обід добігав кінця, і він уже знав: ця рибка не просто заковтнула гачок — вона сама попросила, щоб її витягли на берег.