РОЗДІЛ 8. Щоденник

Детектив Андрій Коваленко не любив справ, у яких усе виглядало надто очевидно.

За роки роботи він навчився одній простій речі: якщо історія складається занадто рівно, без зайвих виступів і тріщин, значить, десь обов’язково є прихований шов. І саме такі шви він знаходив найчастіше.

У палаті було тихо.

Денис лежав нерухомо, підключений до апаратури, і виглядав не як людина, що стала центром потенційного кримінального провадження, а як звичайний виснажений хлопець, якому просто дуже не пощастило. Монітор біля ліжка рівно відбивав серцевий ритм — спокійний, стабільний, упертий у своїй живучості.

— Стан поки що стабільний, — тихо сказав лікар, коли Андрій відійшов від ліжка. — Велика доза, але він молодий організм має. Витягнемо.

Андрій коротко кивнув.

Він вийшов у коридор лікарні й на кілька секунд зупинився біля вікна. Ніч за склом була спокійна, байдужа до чужих драм. Саме така ніч найчастіше йшла поруч із історіями, які потім виявлялися значно складнішими, ніж здавалися на першому погляді.

Андрій ніяк не міг повірити у те, що Денис отруївся. Він поговорив з його друзями, які стверджують, що у них були великі плани, а самовбивство туди не входило. Вони також розказали, що Денис завжди веселий, душа компанії, що на роботі справи пішли вгору.

Проте тут щось не клеїлося: друзі якось не дуже хотіли говорити про його дівчину Олю. Денис приходив до них декілька тижнів тому і подав заяву на розшук. Потрібно глянути в офісі, чи принесли звіт стосовно цього. 

Роздуми Андрія перервав голос чоловіка:

— Ви ще щось шукаєте? — озвався за спиною молодий оперативник.

Андрій повільно повернувся.

— Я завжди щось шукаю, — спокійно відповів він. — Питання тільки в тому, чи знайду.

Оперативник ніяково кивнув.

— Квартиру ми вже оглянули. Начебто все стандартно. Нічого такого.

Начебто.

Андрій не любив це слово. 

— Ключі від квартири в тебе? — коротко спитав він.

— Так.

— Поїхали ще раз.

Оперативник здивовано моргнув, але сперечатися не став.

— Зараз?

— Саме зараз.

***

Квартира Дениса зустріла їх тією самою акуратною тишею, яка часто буває в житлі людей, що звикли тримати життя під контролем.

Андрій повільно пройшовся кімнатами, майже не дивлячись на очевидні речі. Його цікавило інше — дрібні невідповідності, які зазвичай і видають правду.

На кухні все було надто чисто.

У вітальні — надто впорядковано.

У спальні…

Він зупинився біля столу. На фоні усієї впорядкованості поличка під столом з  невпорядкованими паперами виглядала невписуваною у загальний інтер’єр. 

— Ви ж уже тут дивилися? — спитав він, не обертаючись.

— Так, — відповів оперативник. — Там тільки ноутбук, папери… нічого кримінального.

— Ви рухали папери?

— Ні, акуратно передивились тільки.

Андрій не відповів.

Він висунув шухляду повільно, майже обережно, ніби не хотів налякати знахідку.

Спочатку — документи, рахунки, чеки. Нічого такого. Потім — блокноти. Потім… Його пальці зупинилися. Звичайний чорний зошит. Але чомусь він привернув увагу Андрія.

Він взяв його акуратно в руки і розгорнув. В зошиті було багато тексту. Прочитавши пару рядків, Андрій зрозумів, що це щоденник. 

— Це ви перевіряли? — тихо спитав він.

— Та… переглядали швидко. Там щось особисте, здається.

Особисте.

— А ви не додумалися, що це може бути важливим? — сердито мовив Андрій.

Оперативник трішки знітився.

— Нууу розумієте, — протягнув він. — Це виглядає як звичайне самогубство, не було підстав все детальніше розглядати.

— Звичайне самогубство.

Андрій повільно відкрив першу сторінку.

Рівний чоловічий почерк. Акуратний. Детектив перегортав сторінку за сторінкою. Це щоденник, який вівся уже давно.

— Поклади це у речові докази, вертаємося у віділок.

***

Відділок зустрів Андрія тишою. Уже перевалило за шосту вечора. Багато хто пішов додому. Проте Андрія це тілки радувало, так як він як ніхто любив тишу, яка допомагала йому зібратися з думками.

Після того як зошит зареєстрували як речовий доказ, він узяв його, щоб перечитати останні записи.

Зівши за стіл, він побачив теку. Розгорнувши її, він побачив, що це файли про зникнення дівчини Дениса.