РОЗДІЛ 6. Тонка межа

Я довго ходила кімнатою, торкаючись речей так, ніби вони могли повернути мені відчуття реальності: край ковдри, холодну ручку дверей, склянку з водою, що пахла хлором, і кожен дотик нагадував, що я досі існую, хоча мене ніби й немає, бо зникнення — це не лише про те, що тебе не бачать, це про те, що ти сама починаєш сумніватися у власних межах, у тому, де закінчуєшся ти і де починається інша людина.

Я питала себе, чи справді я кохаю Дениса, чи кохаю лише стан, у якому я поруч із ним відчуваю сенс, бо коли він поряд, мені здається, що я зібрана, визначена, потрібна, а коли його немає, я розсипаюся на дрібні частини, і тоді будь-яка тиша стає доказом того, що я не варта любові, що мене можна залишити, що мене можна не вибрати.

Я намагалася згадати, як люди живуть без таких думок, як вони прокидаються, варять каву, йдуть на роботу й не перевіряють, чи їх люблять у цю хвилину, не прислухаються до інтонацій, не ловлять паузи, не шукають підтвердження у дрібницях, але я не вміла так, і, мабуть, ніколи не вміла, просто раніше я вдавала, що вмію, щоб не здаватися «складною».

Шість місяців тому назад

Ще один спогад повернувся різко, ніби хтось відчинив двері й впустив холодне повітря, і я знову побачила нас у коридорі, коли Денис збирався йти, а я стояла біля дзеркала, роблячи вигляд, що мені байдуже.

— Ти надовго? — спитала я тоді, і в моєму голосі було занадто багато тиші, щоб це виглядало спокійно.

— Не знаю, — відповів він. — Як піде.

— Як піде, — повторила я і відчула, як у мене всередині піднімається хвиля. — Ти завжди так кажеш, Денисе, ніби твоє життя складається з випадковостей, а я повинна підлаштовуватися під «як піде».

Він зупинився, тримаючи ключі в руці.

— Ти хочеш, щоб я сидів вдома? — спитав він уже з тією інтонацією, яку я ненавиділа, бо вона робила мене винною ще до того, як я сказала щось до кінця.

— Я хочу, щоб ти хотів бути зі мною, — сказала я, і це прозвучало гостріше, ніж я планувала. — Не тому, що я прошу, не тому, що тобі «треба», а тому, що ти сам цього хочеш.

— Я з тобою живу, — відповів він. — Хіба цього мало?

— Жити — не означає бути, — сказала я і злякалася, що зараз заплачу. — Ти можеш жити поруч і бути далеко, і я це відчуваю щодня.

Він потер переносицю, ніби йому боліла голова, і я знову відчула себе причиною болю, а не людиною, якій боляче.

— Ти втомлюєш, — тихо сказав він. — Я хочу простіше.

Я тоді посміхнулась, бо інакше не могла, і сказала те, що згодом стало моєю внутрішньою клятвою:

— Добре, буде простіше.

Сьогодення

Я довго переконувала себе, що ще нічого не вирішено, що між думкою і дією завжди є безпечна відстань, у якій можна сховатися, перечекати, передумати, але правда була в тому, що відстань між ними скорочувалась щодня, майже непомітно, як вечір повільно підбирається до вікон і ти раптом ловиш себе на тому, що в кімнаті вже темно, хоча ти не пам’ятаєш моменту, коли світло зникло.

Мені не подобалося те, у що я починала перетворюватися, але ще більше мені не подобалося відчуття безсилля, яке поверталося щоразу, коли я бачила, як Денис живе далі своїм рівним, майже правильним життям, ніби моя відсутність була лише тимчасовою похибкою в його звичному ритмі.

Я сиділа в кав’ярні через дорогу від його офісу й дивилася у вікно, в якому відбивалися люди, машини й моє власне обличчя, яке з кожним днем ставало спокійнішим зовні й напруженішим усередині, і це подвійне відчуття лякало мене більше, ніж будь-яка різка емоція, бо різкі емоції можна пояснити, а холодна рішучість приходить тихо і вже не відступає.

Я знала, що сьогодні він вийде пізніше, бо колись сама чула, як він говорив комусь по телефону про дедлайни і зустрічі, і тепер ці дрібні знання про нього раптом стали моєю мовчазною перевагою, від якої мені одночасно було і соромно, і дивно спокійно, ніби я нарешті отримала хоч якийсь контроль над ситуацією, що так довго вислизала з моїх рук.

Спогади про минуле знову виринули в моїй пам’яті. 

Чотири місяці тому назад

Прогулючись вуличками міста, я натрапила на Аню. Вона йшла в сторону зупинки метро. Я постаралась її наздогнати.

— Привіт, Аню, — вимовила я, трішки захекавшись.

— Привіт, — спокійно мовила. 

Очі її були здивовані. Напевно, її тривожили думки, навіщо я до неї підійшла.За весь час, коли я з нею бачилась, коли вона приходила до нас, я не намагалась ніразу з нею подружитись чи поспілкуватись. Можливо, мене турбувало те, як вона дивиться на Дениса — я не знаю. Але щось мене в ній відштовхувало. ЇЇ погляд завжди був оцінюючим. Проте зараз я вирішила ближче з нею поспілкуватися.

— Я тут проходилася поруч і помітила тебе, вирішила прийти та привітатися.

Аня на це нічого не відповіла, продовжувала дивитись на мене, очікуючи чогось. І я не заставила чекати продовження.

— Можливо, ми не надто часто спілкувалися раніше. Я дуже хочу це виправити. Ти ж подруга Дениса, і я хочу ближче з тобою познайомитись. Тут поруч є кав'ярня, можливо, ми б сходили туди разом і трішки поспілкувалися?