РОЗДІЛ 5. Ближче, ніж здається

Я більше не ховалась так, як у перші дні, коли мені здавалося, що варто лише зникнути з його поля зору, і він, ніби відчувши порожнечу, раптом підніме голову й зрозуміє, що без мене в його житті утворилася діра, яку нічим не заклеїш, але тепер я вже знала, що моя відсутність не стала для нього ударом, а перетворилася на незручність, яку можна обійти, не торкаючись, не дивлячись, не називаючи вголос.

Мені навіть смішно, як легко я колись вірила у прості формули, у те, що любов можна перевірити так само, як перевіряють температуру води: торкнулась — і зрозуміла, холодна чи гаряча, але любов не вимірюється так, любов або горить, або тліє, і я довго переконувала себе, що ми просто тліємо, бо так буває у дорослих, бо так має бути, бо пристрасть не може тривати вічно, хоча, якщо чесно, мені завжди хотілося, щоб вона тривала вічно хоча б у ньому.

Я знову бачила Дениса, і тепер уже не випадково.

Я знала, о котрій він виходить з дому, бо пам’ятала його ритм так добре, ніби він був частиною мого власного дихання; я знала, де він зупиняється, щоб купити каву без цукру, і мені хотілося вдарити його за цю «нормальність», за цю здатність жити маленькими звичками навіть тоді, коли мене немає поруч; я знала, як він поправляє рукав куртки, коли нервує, і як він піднімає плечі, коли йому холодно, і від цих дрібниць мене то накривало ніжністю, то знову ламало злістю, бо ніжність без взаємності — це приниження, а приниження я не вміла приймати.

Я стояла на іншому боці вулиці, у вітрині відображалося моє обличчя, і я бачила себе такою, якою мене бачив би випадковий перехожий: звичайна дівчина, трохи бліда, трохи зосереджена, з пакетом у руках, яка просто чекає когось, але я не чекала когось, я чекала, що він хоча б раз зупиниться, хоча б раз оглянеться, хоча б раз відчує, що я десь поряд, і що ця близькість має його налякати, бо він не мав права бути спокійним.

Він ішов швидко, у навушниках, з тим самим виразом обличчя, який завжди з’являвся в нього, коли він вирішував «не думати зайвого», і я впіймала себе на тому, що в мені росте не просто образа, а бажання вплинути, підштовхнути, посунути його внутрішній світ так, щоб він нарешті тріснув і показав мені правду.

Я відступила в провулок, коли він пройшов поруч, і серце калатало так, ніби воно хотіло втекти раніше за мене, а в голові крутилася одна і та сама фраза: він живе, він живе, він живе, ніби моє зникнення нічого не змінило, ніби я — не любов, а просто частина побуту, яку можна замінити тишею.

Я повернулася в орендоване житло, але не змогла сидіти спокійно, бо тиша тут була не заспокійливою, а караючою, вона підкреслювала кожну думку, кожен спогад, кожне «а раптом», і я зрозуміла, що чекати більше не хочу, бо чекання перетворює мене на людину, яка просить, а я не хотіла просити, я хотіла бути необхідною.

Вісім місяців тому назад

Я часто повертаюся думками в той вечір на кухні, коли все було ще «нормально», і саме тому було найстрашніше, бо нормальність — це пастка, яка присипляє, а потім забирає в тебе право на біль, і ти ніби маєш усміхатися, хоча всередині тебе рве.

Ми сиділи за столом, світло лампи робило його обличчя більш різким, а мій голос звучав тонше, ніж я хотіла, і Денис знову тримав телефон, ковзаючи пальцем по екрану так, ніби там було щось важливіше за мене.

— Ти мене слухаєш? — спитала я тоді, намагаючись говорити спокійно, бо я вже знала, що якщо підвищу голос, він віддалиться ще більше.

— Так, — відповів він, навіть не піднімаючи очей.

— Тоді скажи, що я щойно сказала, — продовжила я, і в цьому було більше відчаю, ніж я дозволяла собі визнати.

Він підняв погляд, і я побачила на його обличчі той короткий, майже непомітний спалах роздратування, який завжди означав: «Олю, знову почалося».

— Навіщо це? — сказав він. — Ти хочеш посваритися?

— Я хочу, щоб ти був тут, — відповіла я. — Не тілом, Денисе, а всім собою, бо я відчуваю, що говорю в порожнечу.

Він поклав телефон на стіл, але зробив це так повільно й демонстративно, ніби ставив крапку.

— Я тут, — сказав він. — Ти бачиш? Я сиджу з тобою.

— Ти сидиш, — повторила я, і мені стало смішно і страшно одночасно. — Але ти дивишся туди, де мене немає.

— Ти знову аналізуєш, — зітхнув він. — У тебе талант ускладнювати найпростіші речі.

— Найпростіші для кого? — спитала я і відчула, як у грудях щось пульсує. — Для тебе все просте, бо ти не боїшся втратити, ти завжди думаєш, що я нікуди не подінуся, що я поруч, що я… як меблі, як чашка, як звичка.

— Не говори дурниць, — сказав він різкіше, ніж хотів, і я одразу вчепилася в це «різкіше», бо воно означало емоцію.

— Тоді скажи, що я для тебе значу, — попросила я, і сама почула, як моє «попросила» звучить принизливо. — Скажи так, щоб я повірила.

Він мовчав кілька секунд, і в цьому мовчанні було все.

— Ти важлива, — нарешті сказав він.

— Важлива як хто? — не відступала я. — Як жінка, яку ти любиш, чи як людина, яка зручна, бо поруч завжди є хтось, хто підтримає, приготує, пробачить?

— Олю, — сказав він і провів рукою по обличчю. — Ти перегинаєш.