РОЗДІЛ 4. Без мене

Не в силах сидіти в чотирьох стінах, я вийшла прогулятись парком. Проходячи повз алеї з квіткових клумб, слухаючи звуки природи, я натрапила на знайоме місце.  Це місце було непримітне. Але якраз через це Денис і я полюбили його найбільше. В непримітному куточку парку ми могли усамітнитись і насолоджуватись спокоєм та одне одним. Щоб сюди потрипити, потрібно звернути з основної доріжки в сторону і пройти повз закинутий невеличкий будинок. Далі можна побачити дуже зручний куточок, який оточений деревами. Поміж цих дерев лежить стовбур давно поваленого дерева. В цьому куточку наче час зупинився. Чути тільки спів птахів та шепіт вітру. Я зупинилась на хвильку, а спогади нахлинули потужним ударом.
 

Один рік тому

Ми сиділи на поваленому стовбурі дерева у тихому куточку парку. Дерева ще були вкриті весняним цвітом, але вже потрошки пелюстки квітів обпадали від подиху вітру. Цей теплий вечір такий приємний. Денис сидить, обнявши мене. Ми мовчимо. Проте цю приємну тишу перервав звук повідомлення, яке прийшло Денису. Він ніяк не відреагував на цей звук. Але звук повідомлення повторювався і повторювався раз по раз. 

— Вибач, Олю, можливо, щось важливе. Я відійду, перевірю, що там.

Денис піднявся і відійшов у бік. 

Я сиділа і дивилась на нього. Чому він відійшов у бік? Це питання не давало спокою, і в думках уже закралася підозра, що він щось приховує від мене. Останнім часом Денис став відстороненим, коли ми спілкуємося. Наче він відповідає на кожне моє питання автоматично, без зацікавленості у розмові. Ми вже живемо разом декілька місяців. За цей час я старалася бути найкращою для нього — кожного вечора готувала щось смачне, тримала чистоту в домі. Я хотіла, щоб він був радий, що я є у нього. Я хотіла бути для нього усім, так само, як і він усе для мене. 

Денис обернувся до мене та усміхнувся. 

— Це мої друзі, кличуть в барі посидіти. Давай я тебе зараз проведу додому і піду до них?

— Але ж ти зараз зі мною? — трохи обурено сказала я.

— Я знаю, але ми з тобою і так бачимося кожен день. — А з хлопцями уже давно не бачився. Ми просто посидимо. Хлопці, пиво, розмови. 

— А я? — спитала я.

Він подивився на мене здивовано.

— А що ти?

Це «що ти» тоді прозвучало як удар. Не різкий — тупий. Такий, що доходить із запізненням.

— Може, ми підемо разом, — тихо сказала я.

— Олю, не все ж робити разом, — відповів він. — Це нормально.

Я кивнула. Я завжди кивала. Усміхнулась.

— Так, я розумію. Звичайно, йди. 

Ми разом в тиші побрели додому. Розмовляти взагалі не хотілося. Як такий приємний вечір міг так швидко помінятися? Я ледве стримувала себе, щоб не розплакатися.

А потім, коли він пішов, я сиділа в порожній квартирі й думала: якщо я не поруч — він навіть не помічає порожнечі.

Тоді  вранці на наступний день я вперше перевірила його телефон. Не з ревнощів. Я сказала собі, що це просто цікавість. Просто бажання бути ближче. Просто… любов.

Там не було нічого особливого. Повідомлення. Робота. Друзі. Але між рядків я прочитала те, чого не було написано: він умів бути щасливим і без мене.

І я зненавиділа це.

Сьогодення

Після цих спогадів я побрела далі. Ходила сірими вуличками, заглядала у вітрини кав'ярень. За столиками сиділи щасливі пари, жартували, усміхалися. Я увіломила, що їм заздрю, чомусь хотілося, щоб вони також страждали, як і я.

Відігнавши від себе ці думки, я рушила далі і побачила його.

Я не планувала його знайти, не шукала, просто йшла вулицею, притискаючи до грудей паперовий пакет з їжею, яку так і не хотіла їсти. 

Але його я впізнала одразу.

Денис ішов тротуаром навпроти. Повільно. У своїй темній куртці, яку я колись купила йому сама, бо «ця краще сидить». Біля нього йшла жінка, висока. Темне волосся гарно обрамляло обличчя. Вони про щось говорили та усміхалися один до одного.

Я зупинилась так різко, що людина позаду мене ледь не врізалась у спину. Я зробила вигляд, що зав’язую шнурівку, опустила голову, але краєм ока продовжувала дивитись на нього.

Він сміявся.

Не так, як сміявся зі мною — там завжди було трохи напруги, трохи стриманості, ніби він не дозволяв собі більше. Цей сміх був легкий. Майже автоматичний, такий, який з’являється, коли не думаєш.

— Як він може? — майнула думка.

Як він може сміятися, коли мене немає?

І тут він обернув обличчя і побачив мене. Усмішка відразу зійшла з його обличчя. Лице набуло серйозного вигляду. Він не зробив спроби підійти до мене, а лише обернувся до тої жінки і щось їй сказав. Вони обернулися і пішли в іншому напрямку.

Я також відвернулась і пішла в інший бік, відчуваючи, як усередині щось починає тремтіти. Не від страху. Від злості. Від образи. Від того дивного, гіркого відчуття, коли розумієш: твоя відсутність не стала катастрофою.