РОЗДІЛ 2. Коли любов стає страхом

Сидячи за столом, попиваючи каву за переглядом новин, я дізналася, що мене шукають. 

Спочатку я просто клацала кнопки пульта. В мене була апатія до всього. Але під час того, як я знову переключала канали, погляд зупинився на фото, моєму фото.

Мене охопила сильна цікавість про те, що ж кажуть і пишуть про мене. Але одночасно з цим частково були паніка, тривога. Не вагаючись ні секунди, я підкрутила звук гучніше.

«Оля Пілар, 25 років. Зникла безвісти, вийшла вранці з дому та не повернулась. Якщо комусь відомі деталі або бачили цю жінку, звертайтеся за телефоном, вказаним внизу.»

Мені здалося, що це про когось іншого. Про жінку, яка має моє ім’я, але не моє життя. Не мою шкіру. Не мої спогади.

У грудях уже не було паніки. Була дивна порожнеча, ніби я чекала на цей момент значно довше, ніж сама собі зізнавалася.

Вся ця історія зі зникненням сталася спонтанно. Я гуляла вранці вуличками і пригадувала усі щасливі моменти з Денисом. І думки верталися до сьогоднішніх днів: як за два роки так все могло кардинально помінятися? Від сильної пристрасті до холодної порожнечі? І тут мені прийшла ідея, що якщо я пропаду на день-два, Денис буде переживати, і у нього знову з'явиться ця іскра, і повернуться почуття до мене. Тому я зняла за готівку квартиру на два дні і стала чекати, що буде далі.

Я подивилась на телефон. Жодного повідомлення.

В мене починала наростати тривожність. Я думала, що в мене буде багато повідомлень чи дзвінків від Дениса. Проте я всього лиш отримала одне повідомлення від нього: «Ти де?». І це все: більше ні повідомлення, ні дзвінка, наче він забув про моє існування.

Просидівши ще троши часу на кухні у роздумах я сказала до себе:

— Рано. Він ще думає, що я скоро напишу.

Так пройшло три дні. На четвертий день я не витримала. В моїй душі поселилася злість, злість на себе, на нього. Я всю себе віддала йому, пожертувала друзями. З усією силою я жбурнула телефон об стіну і розбила його.

Я вважала, що Денис буде швидше мене шукати. Пройшло шість  днів, коли хтось помітив моє зникнення. Хотілося розплакатися, ще такою самотньою я себе не почувала ніколи, відколи мене покинули батьки. 

Першим пішов батько, коли мені було шість років. Це такий був болючий психологічний удар по мені, я його дуже любила, але вони з мамою постійно сварились і він не витримав.

А далі пішла мама. Воєа може не зовсім пішла, проте вона мене залишила, віддавши бабусі та дідусеві, коли у неї з'явився новий чоловік, коли мені було вісім.

Напевно, з того часу мене постійно переслідувало відчуття самотності, але з новою силою воно ударило саме зараз. 

Думками вернулась до Дениса,  уявила, як він сидить у відділку. Як тримає руки на колінах, трохи згорбившись, так, як завжди, коли хвилюється, але намагається цього не показувати. Уявила його голос — спокійний, майже рівний. Він завжди таким був, коли відчував загрозу. 

— Вона вийшла зранку, — сказав би він. — Сказала, що піде прогулятися. І не повернулася.

Я сиділа на лавці біля дороги, притулившись спиною до холодної металевої спинки. Машини проїжджали повз, світлофор перемикався з червоного на зелене, люди переходили дорогу, не знаючи, що прямо зараз хтось читає про моє зникнення, сидячи за кілька кварталів від дому, який більше не вважає своїм.

Я не відчувала себе зниклою.

Я відчувала себе… відсутньою. Наче мене акуратно прибрали з життя, не створюючи безладу. Я так надіялася, що Денис мене почне відразу шукати і ніколи не відпустить. Мені так його бракує. Можливо, моя авантюра із зникненням була поганою ідеєю. Я вже сумніваюся у собі і нашій любові. Єдиним моїм бажанням було, коли я вирішила зникнути,  розпалити кохання між нами, щоб Денис зрозумів, наскільки я йому важлива. 

Я знала, що моє зникнення приведе поліцію до Дениса. Так завжди буває. Найближчі — перші в списку. Людина, з якою ти ділила ліжко, автоматично стає людиною, від якої тебе потрібно захищати. Мені навіть стало його шкода, але все-таки це на краще. Але думки постійно верталися до нього, постійно в голові було питання  «Як він там без мене?» Я так посиділа ще пару хвилин, допоки моє серце не розболілося від почуття, яке хлинуло, почуття болю та невизначеності… провини за те, що покинула його, не сказавши ні слова.

Я уявила, як на нього дивляться — уважно, холодно, шукаючи тріщини. Як кожне його слово зважують, так і кожну паузу трактують не на його користь.

«Він не витримає цього тиску», — подумала я.

І одразу ж зловила себе на іншій думці, глибшій, темнішій:

«Але тепер він буде думати тільки про мене.»

Я швидко відштовхнула її, ніби вона обпеклася. Мені не подобалося ловити себе на таких речах. Я не була поганою людиною. Я просто любила. Дуже сильно. Сильніше, ніж дозволено.

Я завжди любила Дениса сильніше, ніж він мене.

З першого дня.

Ми познайомилися випадково — як це завжди буває з речами, які потім руйнують життя. 

Два роки тому.