Червоне море

Західне сонце вже завалилося за горизонт, і курортники бурхливим строкатим потоком – червоні, білі, коричневі – кинулися на вечерю. Валера вже був там, сидів за столиком. Марина вічно наполягала, щоб він йшов першим і займав найкращий столик, з видом на басейн і трохи – на червоне море. Валера і сам не до кінця розумів, чому завжди виконував її прохання. 
Нарешті з'явилася Марина. Відчути її наближення можна було за стійким флером солодких парфумів. Високі підбори, сукня, що ледь прикриває сідниці, червона помада в тон почервонілому носу. Незважаючи на всі вмовляння і попередження Валери, Марина засмагала відчайдушно, наче востаннє. 
Вона процокала до їхнього столика, кинула сумочку на один зі стільців і плюхнулася навпроти Валери.
– Фух, коть. А чого цей столик? Тут музика буде волати. Що там є на вечерю?
– Не знаю, Марин. Я стіл сторожив.
– Ага, ну піду гляну тоді.
Докір у словах Валери, очевидно, пройшов повз неї. Не залишивши йому часу на заперечення, Марина встала і зацокала в бік гарячої вітрини та розкладки з їжею. За п'ятнадцять хвилин повернулася з тарілкою салату.
– Можу я нарешті піти по їжу? – запитав Валера.
– А чого це ти зі мною так розмовляєш?
– Нічого, – тихо відповів він. Видихнув і встав з-за столу.
– Ой, коть, і вінішка мені зачепиш? – кинула йому навздогін Марина.
Коли Валера повернувся з їжею, та вже дожовувала свій салат.
– А вино чого не приніс?
– Офіціант принесе, я замовив.
– Ага, ну окей. Чуєш, я ось що подумала. Може, екскурсію якусь візьмемо? На пляжі підходив аніматор, Алладін, пам'ятаєш?
– Пам'ятаю.
– Ага. Так він говорив, що можна в пустелю поїхати, на верблюдах покататися. Фотки показував.
Валера глибоко зітхнув.
– Маринко, я ж казав тобі – не можу я на екскурсії, маю бути на зв'язку. Мені вайфай потрібен. Він тут і так поганий, а в пустелі взагалі не буде.
– Ні, ну нафіга було взагалі їхати, якщо тобі працювати треба? – Марина надула губки.
– Вибач. Це форс мажор.
Вона пирхнула зі сміху.
– Чого ти?
– Слово смішне.
– Форс мажор?
– Ага.
Підійшов офіціант з вином і ламаною англійською побажав приємного апетиту. Марина геть забула про екскурсії і зайнялася вмістом келиха. Валера дивився на неї поверх окулярів. Ось вона пролила вино на сукню і схопилася зі стільця, аби промокнути тканину серветкою. Сіла назад, витягла телефон, відкрила інстаграм. Відповіла комусь на повідомлення, спритно орудуючи по екрану пальцями з пазуристим манікюром. 
"Як "У світі тварин" дивлюся”, – подумав Валера.
– Сильно хочеш поїхати в пустелю?
– В яку пустелю? – запитала Марина, не відриваючи очей від екрана.
– Ти як золота рибка.
– А чому золота?
"Тому що пам'яті тільки на десять секунд."
– Тому що така ж яскрава, Марин.
– А, ну тоді дякую, – вона продовжувала гортати стрічку і методично ставити лайки. – У Катьки новий хахаль, прикинь? З бехою, заряджений якийсь. А прикинь, як його звуть?
Валера спостерігав, як вона, не дивлячись, тягнеться до келиха. Ціль було захоплено, і Марина одним ковтком осушила вміст. Мовчання затягнулося.
– Як? – нарешті поставив Валера запитання, яке від нього так очікували. Марина відірвалася від екрана.
– Е-ду-ард, – вимовила вона по складах і пильно подивилася на Валеру, явно чекала від нього якоїсь реакції. Так і не дочекавшись, знову уткнулася в телефон, хихочучи собі під носа. –  Едик-педик.
Марина потягнулася за келихом, проте виявила, що той порожній. Потрясла ним в повітрі. Це був знак. Валера покликав офіціанта і замовив Марині ще олінклюзивного палива. Його увагу привернула парочка за сусіднім столом. Ті тихо про щось перешіптувалися. Він ніжно гладив її руку, вона віддано дивилася йому в очі. "Певно, це їхня перша спільна поїздка,  – подумав Валера, – Воркують, як два пташенятка." Потім повернувся до Марини. Та захоплено строчила щось у месенджері, закусивши пухкеньку, накачану ботоксом губу.
– Марин, не хочеш пройтися до моря?
– А? – перепитала вона, не відводячи очей від телефону.
– Пройдемося до моря?
– Так, добре, котику, іди.
– А ти?
– А що я?
– Підеш зі мною?
– Куди?
Валера відкрив було рота, але потім вирішив не продовжувати це марне заняття. Мовчки встав і попрямував до пірсу. Марина навіть не озирнулася, й далі зосереджено стукала кислотно-жовтими кігтиками по екрану.
Сонце вже зайшло. Територія готелю висвітлювалася лише рідкісними ліхтарями, що затишно примостилися під пальмами і кущами рододендрона. Валера пройшов до пірсу і сів на тапчан. Моря не було видно, одна чорнота.
– Що я роблю з нею? – вголос запитав Валера, звертаючись радше до чорноти, ніж до моря.
Він трохи посидів на пірсі і раптово зрозумів, що йому конче необхідно в бар. Там Валера мовчки роздумував над хвилюючим його запитанням, коли його знайшла Марина. Схилилася над ним і чмокнула в щоку.
– Ось ти де, котику. А я тебе шукаю скрізь. Ти ж ключ від номера забрав. У мене телефон сів, а зарядка в номері, – затараторила вона. – Я хотіла на ресепшні попросити, але зрозуміла, що не знаю, як буде зарядка англійською. Почала на пальцях показувати, прикинь? Кажу, "втикати", "телефон", – Марина показала жестом, як два пальці входять в імпровізовану розетку зі складеного в окружність великого і вказівного пальця іншої руки. – А він на мене дивиться, як баран. Не знаю, що він подумав. Що я йому щось непристойне пропоную, напевно... Чого ти регочеш?
Валера щиро засміявся, встав і ніжно потріпав Марину по голові.
– Ходімо за зарядкою. А то весь готель у фарбу вгониш.
– Яку ще фарбу?
Валера не відповів. Але наступного дня він знову прийшов на вечерю першим, аби зайняти найкращий столик. З видом на басейн і трохи – на червоне море.