Чарвоний

Червоний.
Вона ніколи не любила червоний. Жодного відтінку від блідо-рожевого до багряного.  Він різав око. Безглуздо, але якщо хтось вдягав червоний – то вона навіть не могла змусити себе спілкуватись з цією людиною.
І що тепер?
Всюди червоний. На підлозі, котра мала би бути кольору слонової кістки. До речі цей колір їй подобався. Нагадував про лагідний берег Індійського океану.
Саме там вони познайомились. Того літа, коли Анастасія Володимирівна вирішила покинути все: роботу, друзів, обов’язки; та зникнути з Києва на декілька днів. Чом би й ні? Зрештою, вона на це заслуговувала. Нескінченні наради за засідання. Купи паперу, потребуючого її підпису. З глузду можна з’їхати. Тому нервовий зрив, котрий нагнав її одразу після травневих свят, для неї несподіванкою не став.
- Анастасіє Володимирівно, - звернувся до неї лікар Анатолій Степанович, котрий вже не перший рік говорив про те, що тіло людини не вічне і відновлювати його набагато важче, аніж берегти, - я попереджав, що так не може тривати вічно. Вам потрібна відпустка. Якби я не знав, що вам тридцять і орієнтувався виключно на результати тестів, то подумав би, що вам років з п’ятдесят. Відпочиньте. І пам’ятайте, незамінних людей немає. І якщо завтра з вами щось станеться, то це принесе тільки радість тому, хто мітить на ваше місце.
В тому було більше правди, аніж Анастасія хотіла почути. Але на те він і лікар, аби казати голу, нічим не прикрашену, правду.
Тоді Анастасія Володимирівна і вирішила на декілька днів стати знову просто Настею та вирушити… А, власне, яка різниця куди вирушати?
Подруга Катя, дуже зручно працююча у туристичному агентстві, підкинула кілька ідей, але Настя відрізала:
- Мені найближчий тур. Хочу чим скоріш до моря.
Ну і от вже на наступний день з мінімумом речей Настя дивилась на рідне місто крізь віконечко літака та думала про те, що… та ні про що вона не думала. Просто хотіла відпочити і дійсно насолодитись відпусткою.
І все дійсно було чудово і казково.
Безмежний теплий океан, пісок, сонце. Все це сприяло відновленню душевної рівноваги. А ще закралась думка – чому би не лишитись у цьому раю назавжди. Плювати на роботу, папери, цифри… тільки сонце, пляж та спокій.
Віктора Настя зустріла на третій день відпустки.
Напевно, це було щось на кшталт цунамі. Спершу, вона наштовхнулась поглядом на його обличчя, виділивши його з-поміж багатьох інших на концерті індійського народного гурту. Посміхнулась і він відповів тим самим.
Він був неймовірно гарний. Чимось схожий на голлівудського актора. І від його посмішки у здавалось би загартованої від будь яких любовних чар Анастасії, підкошувались ноги.
Виявилось, що Віктор також з Києва. І взагалі в них нескінченно велика кількість спільних інтересів та вподобань…
А потім була Піна Колада, зорі і шалена ніч, а за нею ще одна і іще.
Насті здавалось, що все це просто сон.
Багато років вона не дозволяла собі будувати стосунки. Не було часу. Терпіння. Та й вдача у жіночки була важка. Вона жодного разу не поступилась партнерові навіть у найменшому. А тому, поруч з нею не витримували навіть тимчасові коханці.
А Вікторові хотілось поступатись. Поруч з ним Настя вперше хотіла бути жінкою, просто звичайною жінкою, котрій потрібні, як повітря, тепло його рук та його сильне плече.
Жінка почувалась дурепою. Але все це було лише маленьким курортним романом. Так чом би не насолодитись пригодою та не побути хоч би трошки просто наївною дівчиною і повірити, що кохання є.
Кохання це було, чи просто пристрасть – невідомо.
Та за два тижні казки, квітів і шаленої пристрасті Анастасія знов сиділа в літаку, і зі щемливою тугою у серці прощалась с коханням, пристрастю і романтикою.
Час було знову стати просто Анастасією Володимирівною, жінкою серйозною, цілеспрямованою та жорсткою.
І як би тяжко це не було, але крок за кроком, день за днем, Настя втягувалась в звичний ритм життя.
Але ні-ні та затримає погляд на комусь віддалено схожому до Віктора. І знову ставало трошки сумно. Ностальгія підкрадалась рішучіше вечорами, коли в пустій оселі крім фоном працюючого комп’ютера та спокійної мелодії для релаксу, не чути було нічого. От тоді Настя дозволяла собі сумувати. І мріяти, що колись вони знов зустрінуться на індійському узбережжі. Дурня. Але ж хто заборонить мріяти?
Так пролетів час до самого Нового року.
Трохи вицвіли кольори, запахи та відчуття з літньої відпустки. Забулись подробиці…
І абсолютною несподіванкою став велетенський букет червоних троянд.
Анастасія Володимирівна терпіти не могла червоний. В тому числі, і червоні троянди. Дурне передчуття дряпнуло десь в середині. Але варто було розгорнути листівку, всі передчуття бути нещадно задушені.
Квіти були від Віктора. Її Віктора, з котрим вона так успішно розпрощалась.
«Маю надію, ти ще пам’ятаєш мене і не відмовишся випити філіжанку кави…» і далі адреса та час, на котрий запрошували на каву.
І, якось невловимо, в одну мить, Анастасія Володимирівна знову перетворилась на Настю. Знову…
До вечора, вона не могла зосередитись. Відмінила всі наради, закинула папери, котрі потребували її підпису.
Помічниця Ірина диву давалась, спостерігаючи за збентеженою начальницею. Молода дівчина вперше бачила її такою. Але Насті було плювати на Ірину, Федора Сергійовича, котрий обов’язково сваритиме її на недбалість. На весь світ…
Вона ледве змогла дочекатись кінця робочого дня і, заїхавши додому аби перевдягнутись, полетіла стрімголов на зустріч зі своєю мрією.
Він чекав її за кутовим столиком, зосереджено читаючи щось на планшеті, і Настя ледве змогла стриматись, аби не підбігти, немов дівчисько, та не повиснути на його шиї, а підійти спокійно.
Віктор помітив її далеко не одразу. Який же він гарний. Чорнявий, засмаглий. Чорні очі, рівний ніс та ідеальна лінія губ. Поруч з ним невисока, русява і цілком звичайна Анастасія почувалась сірою мишею. Але ж як він на неї дивився. Немов нічого гарнішого зроду не бачив…
Насті здалось, що не було цих нескінченних півроку. Ніби тільки вчора вини загрібали босими ступнями гарячий пісок. І стало так легко, так добре.
Забулась кава, кав’ярня…
Змазалась в одну мить дорога додому…
Вона знову віддавалась цьому неймовірному почуттю. Цьому божевіллю, що тепер увірвалось в її буденне життя.
Від тепер Анастасія Володимирівна змінилась ще більше. Тепер вона частіше посміхалась. Раділа кожному дню. А вечорами поспішала до нього. За місяць вони вирішили жити разом. І Віктор переїхав у її квартиру.
Іноді він приходив до Насті на роботу і тоді вона дуріла від поглядів, котрими його нагороджували співробітниці.
О! Це була окрема і єдина тема для скандалів.
Ревнощі. Вони не давали їй спати ночами. Вони сварились, Віктор грюкав дверима, але після сліз і вибачень Насті, знов повертався, аби через певний час знову повторилось все з початку.
Напевно, аби вгамувати підозріливість жінки він і зробив їй пропозицію. Звичайно з розмахом. Морем червоних троянд, котрі Настя прийняла, лиш би не образити нареченого, музиками, романтикою та феєрверком…
Анастасія була щаслива. Абсолютно щаслива, настільки що…
До сьогодні.
Червоний.
Настя все ж таки ненавиділа червоний до сказу.
Дурепа, яка думала, що може бути просто щасливою жінкою…
Три дні тому, в неї назрів пречудовий проект. Довелось терміново їхати у відрядження до Львова. Планувалась вона на тиждень. Але добре підготований матеріал, готовність до співпраці… три дні і контракт був у кишені.
А щаслива Настя летіла назад до Києва, аби зробити нареченому сюрприз.
Зробила. Хто ще кому?
Не дарма вона так не любила червоний.
Мабуть, якби сукня, покинута в коридорі була білою чи чорною, то не так би кинулась в око. А так…
Настя на дерев’яних ногах добрела до спальні. Двері були прочинені. І крики, схлипи та рип ліжка… червона жіноча білизна…
Біль…
Такий біль вбиває… стільки червоного… стільки ненависного червоного…
Найненависнішого в світі кольору…
***
- Дивно! Їй мало би стати краще, - мовив Анатолій Степанович, втомлено потираючи обличчя, відкинувши ручку в бік. – Півроку лікування, а вона все ще переживає ту зраду, немов вона була вчора. Мені вже здалось, що вона одужує. Але варто в полі зору з’явитись червоним квітам – рецидив.
- Може, варто спробувати сильніші ліки? – запропонував Валерій Дем’янович, молодий спеціаліст, направленій до психіатричної лікарні просто з інституту. Молодь завжди ризикує пробувати щось нове, в силу тяги до експериментів.
На відміну від старості та досвіду.
- Побачимо, Валеро. Може ти й правий…