Червоний

Червоний. Вона ніколи не любила червоний. Жодного відтінку — від блідо-рожевого до багряного. Він різав око. Безглуздо, але якщо хтось одягав щось червоне, вона навіть не могла змусити себе спілкуватися з цією людиною.
І що тепер? Усюди червоний. На підлозі, яка мала б бути кольору слонової кістки. До речі, цей колір їй подобався. Нагадував про лагідний берег Індійського океану.

Саме там вони познайомилися. Того літа, коли Анастасія Володимирівна вирішила покинути все: роботу, друзів, обов’язки — і зникнути з Києва на кілька днів. Чом би й ні? Зрештою, вона на це заслуговувала. Нескінченні наради та засідання. Купи паперів, що потребували її підпису. З глузду можна з’їхати.
Тому нервовий зрив, який наздогнав її одразу після травневих свят, несподіванкою не став.

— Анастасіє Володимирівно, — звернувся до неї лікар Анатолій Степанович, який уже не перший рік повторював, що тіло людини не вічне і відновлювати його набагато важче, ніж берегти, — я попереджав, що так не може тривати вічно. Вам потрібна відпустка. Якби я не знав, що вам тридцять, і орієнтувався лише на результати тестів, то подумав би, що вам років п’ятдесят. Відпочиньте. І пам’ятайте: незамінних людей немає. І якщо завтра з вами щось станеться, це принесе тільки радість тому, хто мітить на ваше місце.

У тому було більше правди, ніж Анастасія хотіла почути. Але на те він і лікар — аби казати голу, нічим не прикрашену правду.
Тоді Анастасія Володимирівна і вирішила знову на кілька днів стати просто Настею та вирушити… А, власне, яка різниця, куди?

Подруга Катя, яка дуже зручно працювала в туристичному агентстві, підкинула кілька ідей, але Настя відрізала:
— Мені найближчий за часом тур. Хочу якнайшвидше до моря.

І вже наступного дня, з мінімумом речей, Настя дивилась на рідне місто крізь ілюмінатор літака і думала про те, що… та ні про що вона не думала. Просто хотіла відпочити і справді насолодитися відпусткою.

І все було чудово. Безмежний теплий океан, пісок, сонце. Усе це сприяло відновленню душевної рівноваги. А ще закралася думка: чому б не залишитися в цьому раю назавжди? Плювати на роботу, папери, цифри… тільки сонце, пляж і спокій.

Віктора Настя зустріла на третій день відпустки. Напевно, це було щось на кшталт цунамі. Спершу вона наштовхнулася поглядом на його обличчя, виділивши його з-поміж багатьох інших на концерті індійського фольклорного гурту. Усміхнулась — і він відповів тим самим.

Він був неймовірно гарний. Чимось схожий на голлівудського актора. І від його усмішки у, здавалося б, загартованої проти будь-яких любовних чар Анастасії підкошувалися ноги. Виявилося, що Віктор теж із Києва. І взагалі в них знайшлася величезна кількість спільних інтересів та вподобань…

А потім була «Піна Колада», зорі і шалена ніч. А за нею ще одна. І ще. Насті здавалося, що все це просто сон. Багато років вона не дозволяла собі будувати стосунки. Не було часу. Терпіння. Та й характер у жінки був важкий. Вона жодного разу не поступалася партнерові навіть у дрібницях. Тому поруч із нею не витримували навіть випадкові коханці.

А Вікторові хотілося поступатися. Поруч із ним Настя вперше захотіла бути жінкою — просто звичайною жінкою, якій потрібні, як повітря, тепло його рук і його сильне плече.

Жінка почувалася дурепою. Але все це був лише маленький курортний роман. То чому б не насолодитися пригодою? Чому б не побути хоча б трішки наївною дівчиною і не повірити, що кохання існує? Чи було це кохання, чи просто пристрасть — невідомо.

Та за два тижні казки, квітів і шаленої пристрасті Анастасія знову сиділа в літаку і зі щемливою тугою в серці прощалася з коханням, пристрастю і романтикою. Настав час знову стати просто Анастасією Володимирівною — жінкою серйозною, цілеспрямованою та жорсткою.

І як би тяжко це не було, але крок за кроком, день за днем Настя втягувалася у звичний ритм життя.

Але раз у раз затримувала погляд на комусь, віддалено схожому на Віктора. І знову ставало трохи сумно. Ностальгія підкрадалася рішучіше вечорами, коли в пустій оселі, крім фонового шуму комп’ютера та спокійної мелодії для релаксу, не було чути нічого. Тоді Настя дозволяла собі сумувати. І мріяти, що колись вони знову зустрінуться на індійському узбережжі. Дурня. Але ж хто заборонить мріяти?

Так пролетів час до самого Нового року. Трохи зблідли кольори, запахи й відчуття літньої відпустки. Забулися подробиці… І абсолютною несподіванкою став велетенський букет червоних троянд.

Анастасія Володимирівна терпіти не могла червоного. Зокрема й червоних троянд. Дурне передчуття дряпнуло десь усередині. Але варто було розгорнути листівку — і всі передчуття були нещадно задушені.

Квіти були від Віктора. Її Віктора, з яким вона так успішно розпрощалася.

«Маю надію, ти ще пам’ятаєш мене і не відмовишся випити філіжанку кави…»

Далі — адреса і час.

І якось невловимо, в одну мить, Анастасія Володимирівна знову перетворилася на Настю.

До вечора вона не могла зосередитися. Відмінила всі наради, закинула папери, що потребували її підпису.

Помічниця Ірина дивувалася, спостерігаючи за збентеженою начальницею. Молода дівчина вперше бачила її такою. Але Насті було плювати на Ірину, на Федора Сергійовича, який обов’язково сваритиме її за недбалість. На весь світ…

Вона ледве дочекалася кінця робочого дня і, заїхавши додому перевдягнутися, полетіла стрімголов на зустріч зі своєю мрією.

Він чекав її за кутовим столиком, зосереджено читаючи щось на планшеті. Настя ледве стрималася, щоб не підбігти, як дівчисько, і не повиснути на його шиї. Натомість підійшла спокійно.

Віктор помітив її не одразу.

Який же він гарний. Чорнявий, засмаглий. Чорні очі, рівний ніс та ідеальна лінія губ. Поруч із ним невисока, русява і цілком звичайна Анастасія почувалася сірою мишею. Але ж як він на неї дивився! Наче нічого гарнішого зроду не бачив…

Насті здалося, що не було цих нескінченних пів року. Ніби тільки вчора вони загрібали босими ступнями гарячий пісок. І стало так легко, так добре.