Чарвоний

Червоний. Вона ніколи не любила червоний. Жодного відтінку — від блідо-рожевого до багряного. Він різав око. Безглуздо, але якщо хтось одягав щось червоне, вона навіть не могла змусити себе спілкуватися з цією людиною. І що тепер? Всюди червоний. На підлозі, яка мала би бути кольору слонової кістки. До речі, цей колір їй подобався. Нагадував про лагідний берег Індійського океану.

Саме там вони познайомились. Того літа, коли Анастасія Володимирівна вирішила покинути все: роботу, друзів, обов’язки і зникнути з Києва на декілька днів. Чом би й ні? Зрештою, вона на це заслуговувала. Нескінченні наради та засідання. Купи паперів, що потребували її підпису. З глузду можна з’їхати. Тому нервовий зрив, який наздогнав її одразу після травневих свят, для неї несподіванкою не став.

— Анастасіє Володимирівно, — звернувся до неї лікар Анатолій Степанович, який вже не перший рік говорив про те, що тіло людини не вічне і відновлювати його набагато важче, аніж берегти, — я попереджав, що так не може тривати вічно. Вам потрібна відпустка. Якби я не знав, що вам тридцять, і орієнтувався виключно на результати тестів, то подумав би, що вам років п’ятдесят. Відпочиньте. І пам’ятайте: незамінних людей немає. І якщо завтра з вами щось станеться, то це принесе тільки радість тому, хто мітить на ваше місце.

У тому було більше правди, аніж Анастасія хотіла почути. Але на те він і лікар, аби казати голу, нічим не прикрашену правду. Тоді Анастасія Володимирівна і вирішила знову на декілька днів стати просто Настею та вирушити… А, власне, яка різниця куди вирушати?

Подруга Катя, яка дуже зручно працювала у туристичному агентстві, підкинула кілька ідей, але Настя відрізала: — Мені найближчий за часом тур. Хочу якнайшвидше до моря.

Ну і ось вже на наступний день з мінімумом речей Настя дивилась на рідне місто крізь ілюмінатор літака та думала про те, що… та ні про що вона не думала. Просто хотіла відпочити і дійсно насолодитись відпусткою. І все дійсно було чудово і казково. Безмежний теплий океан, пісок, сонце. Все це сприяло відновленню душевної рівноваги. А ще закралась думка: чому б не залишитись у цьому раю назавжди? Плювати на роботу, папери, цифри… тільки сонце, пляж та спокій.

Віктора Настя зустріла на третій день відпустки. Напевно, це було щось на кшталт цунамі. Спершу вона наштовхнулась поглядом на його обличчя, виділивши його з-поміж багатьох інших на концерті індійського фольклорного гурту. Усміхнулась, і він відповів тим самим. Він був неймовірно гарний. Чимось схожий на голлівудського актора. І від його усмішки у, здавалося б, загартованої від будь-яких любовних чар Анастасії підкошувались ноги. Виявилось, що Віктор також з Києва. І взагалі в них виявилася величезна кількість спільних інтересів та вподобань…

А потім була «Піна Колада», зорі і шалена ніч, а за нею ще одна й іще. Насті здавалось, що все це просто сон. Багато років вона не дозволяла собі будувати стосунки. Не було часу. Терпіння. Та й вдача у жінки була важка. Вона жодного разу не поступилась партнерові навіть у найменшому. А тому поруч з нею не витримували навіть випадкові коханці.

А Вікторові хотілось поступатись. Поруч з ним Настя вперше хотіла бути жінкою, просто звичайною жінкою, якій потрібні як повітря тепло його рук та його сильне плече. Жінка почувалась дурепою. Але все це було лише маленьким курортним романом. Так чом би не насолодитись пригодою та не побути хоча б трішки просто наївною дівчиною і повірити, що кохання є. Кохання це було чи просто пристрасть — невідомо.

Та за два тижні казки, квітів і шаленої пристрасті Анастасія знов сиділа в літаку і зі щемливою тугою у серці прощалася із коханням, пристрастю і романтикою. Настав час знову стати просто Анастасією Володимирівною — жінкою серйозною, цілеспрямованою та жорсткою. І як би тяжко це не було, але крок за кроком, день за днем Настя втягувалась в звичний ритм життя.

Але раз у раз затримувала погляд на комусь, віддалено схожому на Віктора. І знову ставало трошки сумно. Ностальгія підкрадалась рішучіше вечорами, коли в пустій оселі, крім фонового шуму комп’ютера та спокійної мелодії для релаксу, не чути було нічого. От тоді Настя дозволяла собі сумувати. І мріяти, що колись вони знов зустрінуться на індійському узбережжі. Дурня. Але ж хто заборонить мріяти?

Так пролетів час до самого Нового року. Трохи зблідли кольори, запахи та відчуття з літньої відпустки. Забулись подробиці… І абсолютною несподіванкою став велетенський букет червоних троянд. Анастасія Володимирівна терпіти не могла червоний. Зокрема й червоні троянди. Дурне передчуття дряпнуло десь усередині. Але варто було розгорнути листівку, як всі передчуття були нещадно задушені.

Квіти були від Віктора. Її Віктора, з яким вона так успішно розпрощалась. «Маю надію, ти ще пам’ятаєш мене і не відмовишся випити філіжанку кави…» — і далі адреса та час, на який запрошували на каву. І якось невловимо, в одну мить, Анастасія Володимирівна знову перетворилась на Настю. Знову… До вечора вона не могла зосередитись. Відмінила всі наради, закинула папери, що потребували її підпису.

Помічниця Ірина дивувалася, спостерігаючи за збентеженою начальницею. Молода дівчина вперше бачила її такою. Але Насті було плювати на Ірину, Федора Сергійовича, який обов’язково сваритиме її за недбалість. На весь світ… Вона ледве змогла дочекатись кінця робочого дня і, заїхавши додому, аби перевдягнутись, полетіла стрімголов на зустріч зі своєю мрією.

Він чекав її за кутовим столиком, зосереджено читаючи щось на планшеті, і Настя ледве змогла стриматись, аби не підбігти, як дівчисько, та не повиснути на його шиї, а підійти спокійно. Віктор помітив її далеко не одразу. Який же він гарний. Чорнявий, засмаглий. Чорні очі, рівний ніс та ідеальна лінія губ. Поруч з ним невисока, русява і цілком звичайна Анастасія почувалась сірою мишею. Але ж як він на неї дивився! Немов нічого гарнішого зроду не бачив…

Насті здалось, що не було цих нескінченних пів року. Ніби тільки вчора вони загрібали босими ступнями гарячий пісок. І стало так легко, так добре. Забулась кава, кав’ярня… Змазалась в одну мить дорога додому… Вона знову віддавалась цьому неймовірному почуттю. Цьому божевіллю, що тепер увірвалось в її буденне життя.