Червона стрічка

---

— Вона має червону стрічку в волоссі.
— І це все? Думаєш, впізнаєш її серед сотні інших тіл? — проговорив молодик обурено. — Як можна знайти людину лише за червоною стрічечкою?
— Не хочу нічого чути, замовчи! Вона жива і чекає на мене, — посміхнувшись, сказав старий юнак.

Так, старий молодик — таке, на жаль, у час війни є звичайною справою. Старість — це стан душі. Душа старіє, переживши багато речей, та найбільше — від страждань. Насправді хлопець боявся. Був страшенно наляканий, що війна загребе його кохану в свої жадібні, окроплені кров'ю руки. Боявся, однак все ще посміхався.

Цьогорічний лютий видався на подив довгим та жарким. Навколо співали, перехоплюючи подих, птахи. Сонце височіло на небосхилі, хоча вже й було сім годин. Дивно... Має ж уже бути темно. Хіба ні? Вбрані в зелені сукні дерева тихо танцювали свій жалібний танець. Вони стогнали, пищали, завивали. Гілля розлючено гнулося, ніби намагаючись приховати гіркий плач, що, здавалося, не приховає навіть глуха тиша. Цей плач був чимось більшим, ніж просто сльози, які, на жаль, до нашого часу втратили свою невинність та щирість. То був плач люті, ненависті й страшного болю — плач дітей, чоловіків і жінок, дідусів і бабусь. З початком війни сльози стали чимось іншим для того народу... Станом душі. Вони вижили і зараз знову ходять на вечірки, зустрічаються з друзями, працюють, закохуються і веселяться, та душа їхня продовжує плакати і, мабуть, уже ніколи не перестане.

Це був звичайний день, нічим не відрізняючийся від інших. Тривога, відбій, знову тривога, обстріл і знову відбій. Як би дивно це не звучало, але люди звикли до такого життя. Не дарма ж говорять, що людина може пристосуватися до всього? Хоча, зізнатися чесно, я в це до останнього не вірив.

Вітер погрозливо завивав, ріжучи мою шкіру своїми гострими лезами. Маю впоратися до темряви. У день ходити серед цих руїн страшно, що ж тоді говорити про ніч? Місто ще не впоралося з наслідками вчорашнього обстрілу. На тротуарах лежали залишки будівель, які, можливо, колись були чиєюсь домівкою, місцем, повним радощів і сімейного затишку, та розірвані дроти. Де-не-де ще працювали бригади рятівників, що намагалися врятувати хоч ще одну людину. Не уявляю, наскільки боляче розуміти, що, можливо, через твою затримку на пару хвилин може хтось померти. З кожним обстрілом кількість померлих та поранених, здавалося, лише збільшувалася, хоча нас і запевнюють, що ще трохи — і ми виграємо в цій грі з віртістю в життя з лихою назвою — війна.

Червона стрічка... Цікаво, скільки вже дівчат загинуло з такою от червоною стрічечкою?

Міська лікарня. Аліна має бути там, якщо, звісно, їх ще не визволили з мертвих обіймів розбитої цегли та арматури. Вчора під час обстрілу люди, в яких не було де ховатися, збиралися в бомбосховищі під лікарнею. Знали б вони, що ракета влучить так поруч із їхньою схованкою, чи все рівно пішли б туди?

Шлях був складним. Ні, не в фізичному плані, а в моральному. Чого тільки вартували плями крові, присохлі міцно до асфальту! Їх не встигали змивати. Моє тіло йде, а думки ховаються десь далеко, в різнобарвному тумані спогадів. Колись на цих вулицях можна було почути сміх дітей, що розповідали мамі про черговий шкільний день, крики чоловіка, що сварився з босом через якусь дрібну деталь, яка здавалася мені геть неважливою, та навіть плач. Та все ж це було краще за ту тишу, що панує тут зараз. Мої кроки відбивали дивний ритм, що мені, здалося, був схожим на «марш смерті». Божевілля.

Ось я стою перед лікарнею. Видовище страшне — аж мурашки по шкірі пробігають і відчуття болючного поколювання в кінчиках пальців. Моє серце пропустило удар. Значить... все ж таки пряме влучання. Навколо лікарні стояло машин десять швидкої, поліції та рятівників. Невже всі померли? Серце починає з шаленою швидкістю битися. Воно, немов, намагалося прорубати діру через мої ребра й упевнитися, що це дійсно правда, а не одне з тих численних сновидінь, які з кожною ноччу ставали все страшнішими. Мою душу переповнювали лють і скорбота. Підбігаю до машини за машиною, шукаючи її. Ні, ні, ні! Тільки не Аліна! Боже, благаю! Хвилювання за близьких — це саме той момент, коли атеїст стає віруючим. Скільки християн уже породила війна? Точно не один десяток.

Дихання прискорюється, і я, втративши почуття рівноваги, падаю на землю. Її ніде нема. Що... Що я буду робити далі? Що робити з планами на життя, які були зосереджені лише на ній і нашому спільному житті? Як жити далі з цією ненавистю в душі? Як далі ходити вулицями цього міста, знаючи, що її вже більше нема?

Я сиджу на розпеченій землі, дивлячись кудись далеко, може, крізь матерію, та точно не на цю потворну яму, що за собою залишила ракета. Крізь пелену думок, що заполонили мою голову, чую голос рятівника, що ніс маленьке, спотворене війною тіло. Сліз не було — була лише пожираюча залишки мого здорового глузду лють і лякаюча тиша в моїх думках. Душа загинула разом з нею. Чоловік років тридцяти ніс її. Чи ні... Може, це не вона? Останній промінчик надії погас із словами рятівника:

— Вона має червону стрічку в волоссі...

--